Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей"

Сьогодні зі мною на зміні працювала моя подруга Рита. Ми з нею добре спілкувались. Дівчина була добра й мила, але доля така ж, як і в мене, тяжка. Не знаю… може, тому ми і зблизились.

— Мелі? — покликала мене подруга, коли я якраз бігала від столика до столика, обслуговуючи клієнтів, красиво їм посміхаючись.

— Що? — підійшла до неї та питально дивилася на розгублене дівча.

Дівчина була схожа на маленького тендітного янгола. Довге біляве волосся, яке спадало на плечі, голубі очі, опухлі рожеві губи, тонка фігура та пухкенькі щічки. Просто ідеальний янгол. Тільки шкода, що доля в неї не янгольська.

— Дивись! Он там, недалеко біля вхідних дверей, — подруга мені, навіть, пальцем показала на те місце. Після чого я повернула голову та застигла. Очі розширились, а губи стислись у дугу лінію.

Там стояв той, кого я люто ненавиділа. І той, хто люто ненавидів мене. Він навчався зі мною в університеті. Теж був на п’ятому курсі, але в паралельному потоці. Його батьки були дуже багатими та відомими людьми. Наскільки я чула, то навчатися він пішов не за власною волею, але економічний був самим підходящим для його батьків, адже хлопець міг після навчання керувати великою компанією.

Я сканувала його прискіпливим поглядом, а потім і його друзів. Які ніколи з ним не розлучались. Наче ті подружки, вірно ходили за ним по п’ятам. Фу… Огидно від однієї думки.

Коли Бегам мене помітив, то його обличчя скривилося, мов він з’їв кислого лимона. Я єхидно посміхнулась, бо знала, що я ним гидуюсь, так само як, він мною.

Вдягнутий хлопець був, як завжди: чорні джинси, така ж чорна футболка і шкіряна куртка.

Каштанове волосся, яке хаотично розтріпалося по всій голові. Карі очі та губи, які завжди складались у дугу лінію. Густі брови та вольове підборіддя.

Стиснувши зуби я відвела погляд та хотіла вже йти. Не встигла! Той покидьок уже підходив до мене.

— Мелі! — він підійшов ближче. — Ну й огидно на тебе дивитись, Мелі, — скривився та гидливо поморщив обличчя. — І, як така дівчина, як ти, може, комусь сподобатись? Тебе, навіть, дівчиною назвати огидно, — не переставав він мене ображати. Мене, звісно, зачепили його слова. Кожну б дівчину заділи, але отак при всіх мене ображати? Бррр… Точно покидьок.

Коли я оглянулась усі погляди в залі були прикуті виключно до нас. Я не могла вдарити в грязюку обличчям перед усіма цими людьми. Тому найкращий захист — це напад. Тому хай тримається! Сам напросився.

— Знаєш, що саме смішніше Бегам? Мене від тебе нудить. Ти огидний для мене. І надіюсь, що інші дівчата теж, це в тобі побачать. Те який ти огидний, — пирснула я в нього отрутою та скривила обличчя, не ховаючи свою огиду. Хоч хлопець мені й подобався, але принижувати себе я не дозволю. Я не з тих дівчат, які будуть плакатись. Благо життя навчило.

— Кажеш, що огидний і не подобаюся дівчатам? — запитав хлопець, піднявши брову. — А я ось бачу, що подобаюсь тобі, — він нахилився до мого вуха так, щоби тільки я почула. — А, може, мені разок відтрахати тебе? — по спині одразу пробіглися мурахи. Серце почало калатати, а щоки почервоніли.

— Ти… Мені?! — я почала істерично сміятись, чим остаточно вивела хлопця. — Та я краще руки собі зломаю, чим буду з тобою, — фиркнула та вирішила затримати погляд на хлопцю. Хай знає, хто така Меланія. Виродок!

— Мелі! — прокричав крізь зуби Бегам і схопив мене за зап’ясток. Очі його відбивали гнівними іскрами.

Я спробувала вирвати руку, але через цього громилу не змогла. Як, хлопець, може, бути таким великим та м’язистим?

— Бегам! Мати твою! Відпусти мою руку, — прошипіла від болю. Не знаючи іншого виходу я заїхала, йому коліном між ноги. Хлопець склався у двоє від болю й завив.

А я зрозуміла, що треба звалювати. Побігла на кухню до запасного виходу так швидко, щоби мене його друзі громили, з якими він припхався, не піймали. Уже на вулиці я перевела подих і побігла до тротуару.

Я озиралась, вдивляючись, чи за мною ніхто не біжить. Ноги тремтіли, а страх сковував мої рухи. Я картала себе за те, що так вчинила, але більше я б не витримала знущань від нього. Бегам же думав, що світ повинен лежати біля його ніг і це було якнайогиднішим. Адже дівчата завжди крутилися біля нього, не давали йому проходу, а він тішив цим своє самолюбство, проте знущався тільки наді мною. Наче більше не було нікого, над ким можна було знущатись. Але ж я — сирота. З мене можна знущатись, чому б і ні? Але, як же це несправедливо. Мені цікаво, якби мої батьки не загинули, я б теж така була, як той покидьок? Пихата, груба, капризна та вимоглива? Ні… Я точно такою б не була.

Я не зрозуміла, як опинилася на дорозі. Лише побачила відблиск світла фар і відчула невеличкий поштовх у живіт. Одразу впала. Відчула, як роздерла собі руки та ноги до крові. Різкий біль, але я не відключилася. Усе ще з опущеною головою лежала на дорозі перед машиною. Сильний біль пронизував усе тіло. Я скривилась і хотіла піднятись, але не змогла, знову впала. А потім побачила лише взуття чоловіче. Їх власник присів біля мене й щось говорив. Але я не чула. Не могла підняти голови. Сильні пальці стисли моє підборіддя й підняли мою голову вверх. І перше, що я побачила, — це очі. Зелені очі чоловіка. І відключилася.

***