Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три окремі групи: власостопів, стурів і блідошкірів. Власостопи були найбільше смагляві, найменші та найнижчі з-поміж усіх, а ще вони не мали борід, а також не носили черевиків; їхні руки та стопи були акуратні й зграбні; оселялися власостопи переважно на височинах і на схилах пагорбів. Стури були найширші у плечах і найкремезніші, мали найбільші стопи та руки; селилися вони переважно на рівнинах і поблизу річок. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, були найбільш рославі та стрункіші за інших; вони любили дерева й лісисті місцини.

Колись давно власостопи мали багато спільного з Гномами і тривалий час мешкали біля гірських підніж. Вони перші вирушили на захід і, блукаючи Еріадором, дійшли аж до Вершини Вітрів, поки інші гобіти все ще жили в Дикому Краї. Власостопи були типовими та найбільш характерними представниками гобітського народу, до того ж, либонь, найчисленнішими. Вони були найкраще пристосовані до осілого способу життя і найдовше зберегли правічну звичку селитись у тунелях і в норах.

Стури тривалий час мешкали на берегах Великої Ріки Андуїн і найменше з-поміж гобітів уникали людей. Вони прийшли на захід слідом за власостопами, а згодом подалися за течією Шумноводої в південному напрямку, і чимало їх довго жило між Тарбадом і кордонами Смурних Земель, а вже потому стури знову рушили на північ.

Блідошкіри, найменш численні з-поміж трьох груп, були північною гілкою гобітів. Вони тісніше, ніж решта, зійшлися з ельфами, їх вирізняло радше чуття мов і пісень, аніж реміснича майстерність, і вони здавна воліли полювати, а не обробляти землю. Блідошкіри перейшли через гори північніше від Рівендолу і спустилися до ріки Сиводжерельної. В Еріадорі вони швидко змішалися з іншими родами, які прийшли туди раніше, проте були трохи хоробріші та більш схильні до ризику, ніж інші, відтак часто ставали очільниками чи ватажками кланів власостопів і стурів. Навіть у часи Більбо властиві блідошкірам риси були помітні у представників найбільших гобітських родин, як-от Туків і Господарів Цапокраю.

На західних теренах Еріадору, між Імлистими Горами та Горами Дюну, гобіти зустрілись і з ельфами, і з людьми. Там усе ще мешкали рештки народу дунедайнів — королів людей, котрі прийшли з-за Моря, з Вестернесу; вони швидко занепадали, й на землі їхнього Північного Королівства зусібіч насувалася пустка. Тож у тому краї було вдосталь простору для новоприбулих, і невдовзі гобіти почали оселятися там упорядкованими спільнотами. Більшість їхніх ранніх поселень у часи Більбо вже давно зникла й відійшла у забуття, проте одне з них — і перше, якому судилося стати важливим, — усе ще існувало, хоч і поменшало: воно розкинулось у Брі й у довколишньому Хет-лісі за якихось шістдесят верст[1] на схід од Ширу.

Без сумніву, саме в той ранній період гобіти створили власні літери та навчилися писати на кшталт дунедайнів, котрі й самі колись давно перейняли це мистецтво від ельфів. І якраз у той період гобіти забули всі мови, якими послуговувалися раніше, й відтоді та довіку розмовляли тільки загальною мовою (або вестроном, як її ще називали), поширеною в усіх королівських землях від Арнору до Ґондору та майже на всіх узбережжях від Бельфаласу до Дюну. Проте гобіти все-таки врятували від забуття кілька самобутніх слівець, оригінальних назв місяців та днів, і левову частку родинних імен.

Приблизно в той самий час із гобітських легенд народжується їхня історія, яку вони обчислюють роками. Адже якраз тисяча шістсот першого року Третьої Епохи брати-блідошкіри Мархо та Бланко виступили з Брі. Отримавши дозвіл від верховного короля Форноста[2], вони переправилися через буру ріку Барандуїн, ведучи за собою чимало гобітів. Перетнули Каміннодугий Міст, що був збудований у часи розквіту Північного Королівства, і заселили цілу землю потойбіч, між рікою та Далекими Схилами. Натомість од них вимагали тільки подбати про відбудову Величного Мосту і решти мостів та доріг, які сприяли швидкому пересуванню королівських гінців, а також визнати верховенство короля.

Так було започатковано літочислення Ширу, бо рік переходу через Брендівинну (так гобіти переінакшили назву тієї ріки) вважається Першим Роком Ширу, від якого вели відлік усіх інших дат[3]. Західні гобіти хутко прикипіли душею до своєї нової землі й осіли там, незабаром знову зникнувши з історії людей та ельфів. Визнавши верховенство короля, гобіти стали номінально вважатися його підлеглими, та насправді корилися тільки своїм правителям, котрі не втручались у події в зовнішньому світі. Під час останньої битви при Форності з Відьмацьким Володарем Анґмару вони вирядили на допомогу королю кільканадцять лучників чи, можливо, лишень ухвалили таке рішення, бо в жодній людській хроніці про це не згадано. Під час тієї війни Північне Королівство загинуло, тож земля, яку подарував гобітам король, перейшла в їхню цілковиту власність, і вони обрали з-поміж своїх ватажків Ватага, щоби сяк-так підтримувати владу короля, хоча його й не стало. Війни на тих теренах майже тисячу років їх не зачіпали, тож після Чорного Мору (37 р. за Л. Ш.) цей народ процвітав і множився, аж доки настала Довга Зима, а згодом і голод. Не одна тисяча гобітів загинула тоді, проте на ту пору, коли відбувалися події, які нас цікавлять, Дні Голоду (1158-1160) стали вже давнім минулим, а гобіти знову призвичаїлися до достатку. Земля їхня була родюча та лагідна, і, хоча вони застали її вже давно спустошеною, раніше її старанно обробляли, й колись там було чимало королівських господарств, полів зі збіжжям, виноградників і лісів.

Простягалися гобітські терени на двадцять шість миль від Далеких Схилів до Брендівинної та на тридцять дві милі від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти називали свій край Широм, маючи на увазі територію, на яку поширювалася влада їхнього Ватага, а також обшир із добре впорядкованими господарствами. Отам, у тому чарівному куточку землі, вони і провадили своє добре налагоджене ґаздівське життя, дедалі менше зважаючи на зовнішній світ (а у ньому тим часом почали прокидатися грізні почвари), доки взагалі дійшли до переконання, що спокій і достаток — це звичний стан речей у Середземні та що всі помірковані народи мають на них право. Гобіти забули чи знехтували ту дещицю знань про Охоронців, якою колись володіли, а також про нелегку працю