Читати книгу - "Колгосп тварин"

звітам і, нарешті, де можна не боятися мати опозиційні погляди та їх відкрито висловлювати. У таких обставинах звичайна людина не може собі уявити, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без суду, цензура преси тощо. Коли хтось читає про події в такій країні як Радянський Союз, він перекладає все на ґрунт англійських уявлень і не враховує безсоромної брехливості тоталітарної пропаганди. Переважна частина англійців аж до 1939 р., а може й пізніше, були неспроможні розгадати суті нацистського режиму у Німеччині, а коли йдеться про радянський режим, то вони ще й досі значною мірою перебувають в омані.

Це завдало значної шкоди соціалістичному рухові в Англії, а також жахливі наслідки для англійської зовнішньої політики. На мою думку, ніщо так не спотворило давнього, скрізь однакового розуміння соціалізму, як сприйняття Росії за соціалістичну країну і переконання у тому, що будь-яку дію російської влади можна вибачити, прийняти і навіть в деяких випадках брати з неї приклад.

Отож за останні десять років у мене з’явилося переконання, що коли ми хочемо відродити соціалістичний рух, то необхідною передумовою для цього є знищення радянського міфу.

Незабаром після повернення з Іспанії я вирішив виступити проти радянського міфу, використовуючи казкову форму, доступну майже кожному читачеві, і яка б легко перекладалася іноземними мовами. Вже деякий час у мене в голові вертівся цей задум, аж якось (жив я тоді у невеликому селі) я побачив, як малий хлопчик років десяти гнав по вузькій доріжці величезну їздову коняку, і, як тільки вона намагалася звернути з доріжки, він нещадно її лупцював. Я подумав, що якби тільки оці тварини усвідомили свою силу, ми б не змогли над ними панувати, і подумав, що людина експлуатує тварин майже так само, як заможні класи експлуатують пролетаріат.

Прогулюючись далі, я почав перекладати теорію Маркса на мову тваринних понять. З умовного тваринного погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба експлуатувати тварин — усі люди між собою союзники. А справжня боротьба йде лише між тваринами й людьми. Базуючись на такій тезі, вже було легко написати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо увесь цей час займався іншою роботою. Наприкінці я додав до неї деякі останні події, наприклад — конференцію у Тегерані. Проте головні нариси повісті ще за шість років до їх літературного опрацювання були чітко накреслені у моїй уяві.

Я не маю бажання писати коментар до самої повісті: коли вона не зрозуміла сама по собі, то це означає літературне фіаско. А втім, я хотів би наголосити на двох аспектах. По-перше, окремі епізоди, попри те, що правильно переказують історію революції в основних її рисах, є не тільки спрощеними, а й зміненими у сенсі хронології. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. Другий аспект залишився поза увагою більшості критиків. Можливо, це трапилося тому, що я сам його не надто яскраво підкреслив. Багато читачів згорнули книжку, вважаючи, що вона закінчується цілковитим примиренням між свинями та людьми. Але мій намір був абсолютно протилежний, і я зумисне завершив повість гучною бучею. Я писав її відразу ж після Тегеранської конференції, що, як усі думали, поліпшила відносини між СРСР та Заходом. Особисто я не вірив, що ті дружні стосунки триватимуть довго. І, як виявилося, я не особливо помилявся.

Не знаю, чи потрібно ще щось розповідати. Коли когось цікавлять подробиці про мене, то додам, що я удівець і маю майже трирічного сина, і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю предусім журналістикою.

Часопис, для якого я пишу найчастіше — це «Tribune», політично-суспільний тижневик, що загалом репрезентує ліве крило Лейбористської партії. Ось перелік моїх книжок, які можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, якщо б комусь із читачів цієї передмови трапились примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (опис мого досвіду в іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есеї, переважно про сучасну популярну англійську літературу, які мають більш соціологічне, аніж літературне спрямування).

Джордж Орвелл

Розділ I

Містер Джонс із ферми «Садиба» позачиняв на ніч курники, але з перепою зовсім забув про годівниці. З ліхтарем у руці, що метлявся й кидав на землю тремтливу пляму світла, він, заточуючись, перетнув подвір’я, роззувся біля вхідних дверей, тоді з барила у коморі зачерпнув останній на сьогодні кухоль пива й поплівся до ліжка, де вже хропла місіс Джонс.

Щойно у хазяйській спальні погасло світло, як по хлівах усе заворушилося й зашаруділо. Ще завидна прокотилася новина, що минулої ночі старому Майорові — білому породистому кнурові — привидівся чудернацький сон, і він чимшвидше хотів повідати його мешканцям ферми. Вирішили, що як тільки містер Джонс вгомониться на ніч, всі зберуться у великому хліві. Старий Майор (так його зазвичай називали, хоч на всіляких виставках він звався Віллінґдонським Красенем) зажив на фермі такої шани, що кожен ладен був змарнувати навіть годину сну, аби тільки почути про його незвичайний сон.

У кутку хліва, де було невеличке підвищення, на свіжій солом’яній підстилці під почепленим на балку ліхтарем уже лежав Майор і чекав, поки всі зберуться. Майорові було дванадцять років, останнім часом він помітно погладшав, проте ще не зовсім утратив свою свинячу велич, мудру й зичливу водночас, хоча йому так і не видалили ікол.

Тим часом мешканці ферми помалу сходилися і вмощувалися кому де зручніше. Першими прибігли троє псів — Квітка, Джессі та Пінчер, а за ними й свині; ті повкладалися на солому перед самим підвищенням. Кури злітали на підвіконня, голуби вмощувалися на балках, вівці й корови лягали за свиньми і відразу починали ремиґати. Двоє тяглових коней, Боксер та Конюшинка, прийшли разом — вони вкрай повільно і обережно переставляли величезні копита з навислою над ними кошлатою шерстю, аби часом не наступити на непомітну в соломі дрібну тварину. Конюшинка, середнього віку, по-материнському лагідна кобила, після четвертого лошати так і не повернула своєї колишньої стрункості. Боксер, величезний кінь, під два метри заввишки, мав силу чи не двох звичайних коней. Біла смуга на морді надавала йому трохи дурнуватого вигляду. Він і справді не відзначався розумом, але всі шанували його за врівноважену вдачу і нечувану працездатність. За кіньми прийшли біла коза Мюріел та осел Бенджамін, що був найстарішим на фермі і мав кепський норов. Коли він щось і казав, то тільки аби докинути щось ущипливе, наприклад, він переконував,