Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Я подивилась на сестру, подумки прокляла себе і, зітхнувши, сказала:

– Гаразд. Я згодна. Кажи, що треба зробити.

Аліса так зраділа, що у мене навіть виникло недобре передчуття. Проте, дивлячись на сестру, що ледь не стрибала від щастя, я дійшла до висновку, що просто не зможу їй відмовити, хай навіть у мене буде сотня розумних аргументів, чого зараз не треба влізати в жодні неприємності і не можна нариватись на проблеми.

– Ти у мене найкраща сестричка! – вигукнула вона, міцно пригорнувши мене до себе. – Отже, дивись. Я підготувала тобі свій одяг… Зроблю зачіску, як у мене зазвичай. Ти надягнеш мою шубку…

Мені лишалось тільки кивати.

Що ж, ми з сестрою справді зовні були дуже подібні. Мали однакову статуру, хвилясте густе темне волосся, однаковий зріст, та й за рисами обличчя не надто відрізнялись одна від одної. Власне, нас можна було б прийняти і за близнючок, якби не очі. У Аліси вони були насичено-зеленого кольору, немов зайве підтвердження її могутнього магічного дару. Мої ж – світло-блакитні.

Чим сильніший маг, тим яскравіша в нього райдужка, повторювала Алісі наша бабуся, косячись на мене несхвально. Аліса відповідала, що все то дурниці, та, як на мене, мої очі прекрасно відображали мій згасаючий дар. Можливо, колись вони взагалі стануть білими-білими, а я не зможу навіть підтягнути до себе телекінезом склянку води?

Від сумних думок мене, як завжди, відволікла Аліса. Я й моргнути не встигла, як вона вже притягнула до кімнати свою світло-зелену сукню.

Я підозріливо скосила погляд на вбрання.

– Ти впевнена, – уточнила я, – що це саме те, що мені треба вдягати на ділову зустріч з твоїм деканом?

– Абсолютно впевнена, – кивнула Аліса. – Декан у нас чоловік поважний, але ж не дідуган, порадуєш йому око. Та й він відволічеться на сукню і не звертатиме увагу на наші різні очі, якщо навіть магія збоїтиме…

– Стоп, – спохмурніла я. – Що значить не дідуган? Нашому деканові років зі сто! Можна подумати, я не пам’ятаю!

Аліса всміхнулась.

– То нашому колишньому деканові років зі сто, – пояснила вона. – А після твого випуску у нас новий. Есмонд Флейм. І йому… Ну, на вигляд десь тридцять? Точніше не скажу. Дуже загадкова, між іншим, персона. Про нього ходять легенди!

– І ти все одно не йдеш на цю зустріч сама, а посилаєш туди мене, свою позбавлену будь-якого магічного таланту сестру.

– По-перше, я переконана, що талант у тебе є, – заявила Аліса, навіть бровою не повівши, – просто ти його ще в собі не віднайшла, бо тебе неправильно навчали. По-друге, ти ж знаєш, що ми з бабусею продумували все до дрібниць, доки вигадували цей ритуал, і перевіряли час його проведення за трьома магічними системами! І перенести його нема жодних шансів. А пояснювати Есмонду, чому саме я не можу з’явитись на зустріч, призначену вже бозна скільки часу як, я не маю ні сил, ні бажання. Крім того, не варто його сердити. Отже… – Аліса повішала мені на шию якийсь кулон. – Йди перевдягайся, батьків кеб уже чекає, аби відвезти тебе до академії.

Що ж, мені не лишилось нічого іншого, окрім як підкоритись та вирушити до своєї кімнати. Я влізла в зелену сестрину сукню, вкотре здивувалась, що вона збиралась вдягати на зустріч з деканом щось настільки парадне, але сперечатись не стала. Яка дівчина при здоровому глузді буде невдоволена тим, що вона добре виглядає? Правильно, жодна! Принаймні, я таких не знаю і сама теж такою не є.

Відображення у дзеркалі, якщо чесно, надихало. Я трохи припудрила щоки, підфарбувала подарованою на свята батьком помадою губи, не стала підводити очі, дарма, що зараз це було в моді – не варто приваблювати зайву увагу до того елементу, який у нас з сестрою такий різний! Покрутившись по кімнаті і лишившись повністю вдоволеною своїм зовнішнім виглядом, я подумки попросила стихій-покровительок бути сьогодні поблажливими до мене та вийшла до сестри.

Аліса ледь не підстрибувала на місці від нетерпіння. Окинувши мене зацікавленим поглядом, вона всміхнулась і заявила:

– Ти виглядаєш просто надзвичайно, сестронько! Яка ти у мене красуня! Ну, все, давай, треба швидше рушати.

У мене не було жодного шансу сказати, що все це виглядає дуже підозріло, а обманювати декана – взагалі ідея жахлива. Власне, моя думка зараз нікого не цікавила. Не минуло і п’яти хвилин, як мене обрядили в пальто з пухнастим комірцем і буквально запхали у кеб. Лишалось тільки підкоритись долі і сподіватись, що я не ляпну ніякої дурниці. Чому Аліса мене зовсім не проінструктувала? Вона що, вважає, ніби я справді можу зорієнтуватись? Але я в магії нічого не розумію, я ж нічого не вчила майже під кінець, коли зрозуміла, що не здатна нічогісінько реалізувати!

Двадцять хвилин дороги – і кеб зупинився біля академії Торенвес. Я вийшла назовні, подивилась на величезну будівлю академії, у якій провела довгі п’ять років, намагаючись пізнати магію, зітхнула, збираючись з силами, та рушила до дверей. Там вже стояв якийсь чоловік. Я бачила його вперше, та не могла не відзначити – незнайомець вельми привабливий. Він був високим, мав чорне, мов смола, волосся, та темно-карі очі, майже чорні. А ще від нього навіть на чималій відстані віяло жаром полум’я. Напевне, стихійник, ще й дуже сильний…

– Леді Алісо! – помітивши мене, всміхнувся він. – Як я радий вас бачити. Боявся вже, що ви й не приїдете, – чоловік вклонився, взяв мене за руку, і я здригнулась, зрозумівши водночас три речі: я забула рукавички, які треба носити за етикетом, спроби замаскуватись виявились вдалими, а переді мною стояв той самий декан.