Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

— Ми говоримо про це всоте, Ілля, ти міг би полетіти зі мною…

— За які гроші, скажи? Де мені їх взяти? - Він починає дратуватися і зривається на крик.

— Чого ти від мене хочеш? Батьки подарували мені цю путівку, і що мені треба було, на твою думку, відмовитися?

— Не знаю, зрозуміло? Не знаю! Але святкувати Новий рік нарізно для пари теж не є нормальним! Ще й летиш одна, ось що ти робити там робити зібралася, по ліжках стрибати? — продовжує гарячкувати.

Образливі фрази змушують завмерти перед дзеркалом із гребінцем у руках:

— То ось що ти про мене думаєш? Цим, я, на твою думку, займалася, замість дострокової здачі сесії? Чи так її і здавала?

— Таїсія!

Так не можна. Досить сваритися:

— Ілля, я розумію, що ти не в захваті, але це лише на п'ять днів. П'ять, чуєш, а потім я приїду, і ми навіть в універі разом будемо, адже так? — я кажу спокійно, намагаючись бути розуміючою дівчиною. Адже жінка повинна підлаштуватися і згладити ситуацію, правда?

— Так, але мене це дратує! Новий рік ти повинна зустрічати зі мною, ти не мала їхати, ти моя, — і я знаю, що він уже обговорив це питання з батьком. І якщо я їду, то результату Ілля не досяг, але останнє слово він повинен залишити за собою, — Я все одно не вважаю цю поїздку правильною. Є подарунки корисніші для тебе зараз.

— Наприклад, блокнот із ручкою? — намагаюся сміятися правдоподібніше. Мені є, що відповісти на його слова, але не треба вплутуватися в конфлікт. — Ми ще все надолужимо.

— Гаразд, твій батько знає, що робить, — видихає, — Зачекаю.

— Бувай, Ілля, повеселись! — вигукую, і чекаю, поки він повісить слухавку.

Незважаючи на досить позитивний результат розмови, неприємний осад все-таки залишається. Це моя перша подорож за кордон, і я завжди мріяла побачити Австрію. Через те, що батько дозволив мені поїхати, я досі перебуваю в зневірі. Увесь час мені здається, що зараз мені подзвонять і скажуть повертатися назад, але квитки в мене. Ось вони лежать у сумці разом із паспортом.

Батьки об'єднали подарунок на Новий рік та день народження, а за дострокове закриття сесії з хорошими відмітками для переведення до іншого ВНЗ мені винайняли квартиру. Я б із задоволенням пожила у гуртожитку, але це не обговорювалося. Ніхто і ніщо не повинно відволікати мене від навчання. Прийнявши всі умови, я змогла перевестися до Києва і відчуваю себе дуже щасливою! Відчувала себе дуже щасливою до цього дзвінка. Тепер я почуваюся винною за те, що не відмовилася від поїздки.

Ілля-хлопець, з яким ми товаришували все життя, будучи сусідами у Чернігові. І дружба давалася нам легше, ніж стосунки. Він завжди був бабником, але мене не чіпав, і друзів своїх не підпускав.

«Просто всьому свій час, Тая». — ось що він відповів на мої здивовані очі.

«Я знаю, що ми маємо бути разом, ми підходимо один одному, а кохання, воно прийде». — не те, що хоче почути дівчина, звичайно. Ілля подобався мені, але все перевернулося, коли я дізналася, хто саме роздмухує вугілля під котлом, в якому я варюся.

«У всіх бувають складні періоди, а ви лише притираєтесь. Думаєш, мені з твоїм батьком завжди було легко? Пристрастю тільки романи наповнюються. У житті зовсім все не так. — і мамине важке зітхання мене в цьому переконувало.

Так, мій авторитарний батько своєю тяжкою рукою полковника накази віддавати вмів. І приструнити свою дружину ганебним не вважав. Словосполучення «власна дружина» у нашій сім'ї сприймається буквально: його дружина. І робити він із нею вільний усе, що забажає. А вона терпіла і терпить донині. Не знаю як, але навчилася з цим жити, а далі просто звикла до його вимог, і він вдавався до виховання рідше, коли вже зовсім «заслужить».

Так що, пунктиків у мене небагато: повага, відданість, та щоб руку не піднімав.

Сунувши гребінець і зарядку в жіночу сумку, я ще раз оглянула кімнату на предмет необхідних речей. Частина не розібраних після переїзду коробок все ще стоїть на підлозі, і я, як можу, намагаюся оминати їх. Досі не знаю, як батько відпустив мене до іншого міста. Це, як і поїздка, здається мені неймовірним.

Знята батьками квартира маленька, але дуже комфортна. Письмовий стіл, ліжко, маленький розкладний диван, білі шпалери та світлі штори – все, що потрібно для життя. А замість телевізора я маю ноутбук. Проходжу повз велику шафу в коридорі; всередину не заглядаю – не хочу провокувати себе. Необхідне я склала в першу чергу, якщо щось забула, значить, я цього не потребую — тільки так я зупиняю себе засунути в чемодан цілу шафу. На кухню заходжу для галочки-вона у мене зовсім крихітна-вдвох вже тісно. Перевіряю крани у ванній - перекриті. На доріжку не сиджу, тож закриваю квартиру та везу валізу до ліфта.

Таксі вже чекає, і я просто сідаю на заднє сидіння, в приємному очікуванні поїздки.

В аеропорт приїжджаю рано, за три години до вильоту. Заторів, на диво, не було, зате є час випити какао.

— Перепрошую, чи можу я сісти? — лунає ліворуч, коли я вже грію долоні об чашку з улюбленим напоєм. — Усі столи зайняті, а моя душа потребує кави.

— Так, звичайно, — обводжу поглядом невелике кафе аеропорту і помічаю, що це не хитрість. Справді, я єдина, хто сидить поодинці.

— "Буремний перевал"? Гарна книга, любите романи? - Киває на відкладену мною книгу.

— Віддаю перевагу книжкам, аніж фільмам, люблю фантазувати, — зніяковіло посміхаюся.

— У вас гарна посмішка, — зауважує, а я гублюсь. Зі мною ніколи ось так не знайомилися, і я не знаю, як поводитися і що відповідати, тому киваю, але відчуваю, що починаю червоніти. - Куди летите?

— До Австрії, кататися на лижах, а Ви?

— І я теж, — усміхається.

Те, що він красивий, я помітила одразу. Просто цього неможливо не помітити. Стильна стрижка, модна борода, яскраві зелені очі. І вії, яким позаздрить будь-яка дівчина.

За столиком праворуч чую смішки та повертаю голову. Дві дівчини поглядають на чоловіка, що сидить за моїм столиком і про щось перемовляються. Не важко здогадатися про що. Перевожу погляд на нього— незворушний. Не помітити не міг, але навіть не ворухнувся. Сидить і дивиться на мене так, ніби тут більше нікого не існує. У його очах бажання.— Я— Марк, до речі, — вириває з роздумів, — А ви?