Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Я примружуюся, бо в рухах цієї гігантської помаранчевої качки... є щось дивне. Незрозуміле для мене, тому сиджу і дивлюся на неї.

А хіба в каченят бувають хвости?

Ледь не відкриваю інтернет-пошуковик, щоб перевірити. Потім зупиняю себе, і навмисно дивлюся на всі боки, щоб відволіктися, і постукую пальцями по керму.

Повертаюся, а Каченя стоїть віддалік і стягує голову свого костюма. Дівчина струшує волоссям і ледь не завалюється набік, бо цей хвіст явно дістався у спадок від іншого костюма.

Я так і знав, що у качок просто не буває подібних хвостів.

І потім дівчина намагається вистрибнути із залишків Каченя і тому злегка повертається і... я приречено заплющую на мить очі, бо це реально... вона.

Я потираю очі і набираю побільше повітря в легені.

Ні, не привиділося, блін. Чорт, чорт, прокляття!

Каченя — це Настя Резницька, і мені, мабуть, судилося вічно спостерігати за нею, поки вона знаходиться на різних етапах роздягненості.

Один із працівників атракціону простягає їй кілька купюр. Її худі руки тягнуть до прибудови те, що залишилося від Каченя, а потім ця вісімнадцятирічна «аніматорка» прямує до дороги.

Судорожно ховає гроші в облізлий ліловий рюкзачок, не забуваючи злегка підстрибувати на правій нозі під час ходьби. Її вільний, але короткий комбінезон, барвистості якого позаздрив би художник-шизофренік, безглуздо зморщується при кожному кроці.

Я кручу головою замість того, щоб увімкнути тачку і поїхати.

Мені потрібно терміново, ось просто зараз повернути колеса і прямувати подалі звідси, але... ця Настя Резницька безумовно не прямує в бік свого будинку.

Вона напружено перебирає своїми ніжками в потертих брудних кедах у бік траси.

Коли краєчок її лілового рюкзака зникає, я врубаю двигун "Уруса".

Я лише одне коло зроблю і подивлюся, в який бік крокує ця молодша сестра Резника.

Гравій скрипить під колесами. Мені вдається обігнати кілька автівок. Один поворот керма — і я вириваюся на трасу.

А вона там стоїть. На узбіччі.

Ось якраз розгортає листок, на якому щось написано.

Я не відразу розумію, якого біса тут відбувається. Примружуюсь, щоб прочитати слова на аркуші, і доводиться врубати режим "камери" на телефоні, щоб наблизити зображення і зробити написане чітким.

Там зазначено: "СТАНЦІЯ ПОЯСКИ, 400 ГРН", і ця... вісімнадцятирічна верещака, через яку мене ледь не вбили три години тому, збирається ловити попутку на трасі!

У короткому комбінезоні.

З голими ногами.

І з такими розкішними очима!

Звичайно, хтось пригальмовує біля її одиночного пікету до того, як я встигаю вистрибнути з "Уруса". Просто чудово, що я трохи спортсмен, а точніше — найкращий бомбардир ліги, бо я зараз дістануся цієї ідіотки і тієї машини хутчіше за швидкість світла.

У мене перед очима вибухають червоні крапки, коли бачу як Настя трохи нахиляється до автомобільного віконця. А всередині авжеж сидять два мужики.

Зараз найголовніше не вибухнути до того, як я туди добіжу. Вибухати можна тільки вже після.

— Що тут відбувається?! — ледь не випльовую слова разом із горлом і тут же хапаю цю божевільну за лікоть. — Ти що робиш?!