Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

12 годин тому

При будівництві Великої кільцевої дороги під Києвом знайшли три стоянки древніх людей, датовані десятьома тисячами років. І наші студенти після першого курсу, у рамках літньої польової практики, вже другий рік поспіль брали участь у цих розкопках.

Діти обожнюють цей час! Ніби й вчаться і в той самий час є романтика туристичного походу з усіма атрибутами: вогнище, намети, поряд річка, їжа на вогні, пісні під гітару. Суцільне задоволення!

Я так само люблю активний відпочинок. Саме тому погодилась допомогти колегам з кафедри «Історія археології», щодо нагляду за табором. Та й мої першокурсники з кафедри «Екології та природокористування» залюбки їздять волонтерами на розкопки. За студентами око та й око потрібне, дарма, що вважають себе дорослими.

Червень пролетів непомітно. Розкопки завершилися і тепер усі поверталися до міста. Усі, окрім мене. На липень я мала грандіозні плани. По-перше, цікаво провести час з моїми прийомними дітьми — Лізою та Іллею. По-друге, виконати свою обіцянку Іллюші — взяти його в серйозний турпохід. І по-третє, спуститися вниз Дніпром від Києва до Канева на катамарані.

— Поліно Михайлівно! Бувайте! Гарного відпочинку!!!

Бадьоре, практично хорове репетування студентів, що повисовували голови з вікон автобуса, викликало у мене посмішку. На прощання я енергійно помахала їм у відповідь.

— Давайте, діти! Не балуйтесь! Слухайте Максима Ігорьовича! — весело вигукнула напуття.

Максим Ігорьович був улюбленим викладачем студентів і моєї протекції не потребував. Сам він був мого віку — тридцять три роки, впевнений у свої чарівності та з шаленою харизмою. Але чомусь, у нашій парі, він себе поводив як примхлива дитина. Мені вистачало Іллі, щоб ще няньчити его дорослого чоловіка. Саме тому вчора я безболісно для себе розірвала наші стосунки. А у Максима буде цілих два місяці до першого вересня, щоб прийняти цей факт.

— Зустрінемось першого вересня! — гукнула вслід. Студенти поводилися не краще за мого непосидючого десятирічного хлопчика.

Якийсь час я так й стояла, дивлячись у слід транспортному засобу. Потім потягнулася рукою, щоб почухати запалені через алергію очі, і сама себе смикнула; «Ще й інфекцію до повного щастя не вистачає занести. Краплі залишилися у наметі. Повернуся — закапаю»

Чим далі я була від цивілізації, тим більше симптоми зменшувалися. Природа допомагала мені і я намагалася платити їй тією ж монетою — багато років займаюсь проблемами екології. Щось вдається поправити, але частіше, на жаль, ні.

Автобус через двісті метрів зник за рогом і моя увага повністю перемкнулася на тих, хто залишився стояти трохи осторонь — моїх прийомних дітей, брата і сестру Кім. Вони приїхали до мене тим самим автобусом, на якому поїхали студенти.

Єлизавета вже стала дорослою — двадцять років. Іллі завтра виповнювалося десять.

Ми були знайомі по-сусідськи вже два роки, коли від тяжкого захворювання померла їх мати. Батько зник з радарів одразу після народження другої дитини — знайшов своє щастя на боці. Гидка людина… Та не мені його судити. Інших родичів, щоб подбати про сиріт, не знайшлося, а я не могла дозволити дітям потрапити до жорна системи під назвою «дитячий будинок». Сама через нього пройшла. Поговоривши з осиротілими та наляканими дітьми, я запропонувала їм стати однією сім’єю.

Вже п’ять років, як ми живемо разом у їх двокімнатній квартирі. А мою однокімнатну, подарунок від держави на моє вісімнадцятиріччя після дитячого будинку, здаємо в оренду — маємо непоганий пасивний дохід. Зарплата у доцента, звісно, гарна, але для того, щоб нам утрьох собі ні в чому не відмовляти, замала. Пенсію дітей, по втраті годувальника, я відкладаю їм на два рахунки, на майбутнє. Нехай самі потім розпорядяться грошима, як вважають за потрібне.

Ліза спокійно стояла біля відчинених дверей старенької «ауді», а Іллюша нетерпляче пританцьовував на місці. Навіть якщо бігло подивитись на цих двох, не помилишся — брат і сестра. Спорідненість видають густе, чорне, як смола, волосся, висока лінія вилиць та шоколадного кольору азійський очі, що дісталися у спадок від тата напівкорейця.

Поки я прощалася, діти завантажили у машину всі привезені речі та тепер чекали на мої подальші вказівки.

— Тьотю Поліно, ну коли ми вже підемо в похід?! — Ілля не стерпів та сам кинувся назустріч, повисши на мені, як маленька мавпочка.

«Не така вже й маленька», — зауважила я про себе. Цього року він добре виріс. Он, вже маківкою до мого підборіддя дістає!

— Іллюшо! Виріс-то як! То зараз вже поїдемо!

— Ага, виріс, — пирхнула Ліза, — довелося для походу весь одяг новий купляти. Зайві витрати, все одно наступного літа все буде замалим.

— Не будь букою, — посміхнулася я дівчині. Знаю, що вона просто дражнить молодшого братика, адже сама його любить.

Іллюха театрально показав сестрі язика, а мені похвастався:

— А в мене тепер не кросівки, а берці!

Вигляд він мав дуже задоволений і фонтанував позитивними емоціями. Посмішка не сходила з мого обличчя. А як інакше дивитися на цього непосиду? Піддавшись пориву, я обійняла Іллю і поцілувала у завитушку, на маківці коротко обстриженого волосся. Від хлопчика пахло якимось чоловічим шампунем або гелем для тіла з морським ароматом. Від цього запаху в мене одразу ж засвербіло у носі і я гучно чхнула, ледве встигши прикритись ліктем.