Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

Підбадьорю подругу та залишаю парочку, а сама майже біжу до зупинки, бо якщо не встигну на автобуса, то прийдеться чекати ще двадцять хвилин або йти до метро, а це набагато довше ніж чекати автобуса. Ми орендуємо квартиру не в центрі міста, але у досить хорошому районі, один мінус це транспорт, який ходить, як йому забажається. А так у нашому районі, навіть парк є і до університету не далеко для мене це не так важливо, бо я на заочні формі навчання, а от для Марго – так.

Хоча відчуваю я що мої дівчата скоро роз’їдуться до своїх кзалицяльників, а я залишися сама. Але нічого вище ніс, це мотивація буде переїхати ближче до центру до роботи.

Автобус чекаю від сили хвилин п’ять, людей як завжди багато. Сьогодні мені пощастило навіть сісти, не дивлячись, що транспорт забитий. Але краще б я напевне стояла, бо біля мене сідає чоловік з явним перегаром від якого тхне сигаретами та дешевим алкоголем, а ще він дивно скалить свої зуби коли дивиться на мої ноги та груди.

- Дивись, бо очі випадуть – говорю роздратовано,  не витримую, слизького погляду, мені б краще язика прикусити, не відомо що у цього мужлана у голові, а він більший за мене у двічі, але я не можу змовчати – це не про мене. Чоловік явно не очікував, що я щось скажу. Він бачить мій настрой, якщо треба на весь автобус кричатиму, тож він не довго думаючи встає та виходить з транспорту. А мені навіть легше стало, бо вже не переварювала цей запах.

Виходжу на потрібній зупинці та вирішую пройтися пішки, хоч можу і метром. Сьогодні зустріч з замовником запланована не у офісі, а в ресторані в центрі міста, як там говорять неформальна обстановка.

Здалася мені ця неформальна обстановка ще й у суботу. Але те що замовник крута шишка я чула давно, весь офіс гудів, як нам важливий цей проект, директор навіть премію всім обіцяв, навіть сам буде присутній на зустрічі, а таке буває вкрай рідко.

Про самого замовника, я знаю мало, лише те що це молодий бізнесмен. Займається продажем елітних автомобілів. І ми маємо розробити проект нового салону для нього.

Якщо чесно не розумію навіщо там моя присутність, я рідко буваю на зустрічі і з клієнтами, а сьогодні така честь випала. Як говорить Валерія – моя пряма начальниця та головний дизайнер, що я ще не доросла. Моє основне завдання принеси подай та іди не заважай. Жінка старша від мене на вісім років, досить специфічна персона, але справжній професіонал, мені подобається спостерігати за її роботою.

Перед входом до одного з найкрутіших ресторанів столиці зустрічаю керівницю, яка саме виходить з таксі. Чекаю її. Валерію, як завжди виділяється серед сірого натовпу,  але сьогодні її образ вражає по максимуму, бо спочатку я бачу не жінку, а її груди. Вона вдягнута у червону, спокусливу сукню, яка здається мені її замала, бо занадто відвертий виріз та відкриті груди, які ось -  ось випадуть. Макіяж стриманий, нюдова помада і шлейф солодких парфумів від яких з’являється нудота. Я навіть на відстані відчуваю цей аромат, я завжди було чутливо до запахів, а зроками мені здається, що ця чутлівість ще збільшилася. Чи це лише моя роздратованість все так гостро підносить сьогодні.

Жінка йде впевнено з рівною спино, вона вміє себе нести, але таке відчуття, що начальниця зібралася на не ділову зустріч, а на побачення, або ще того гірше на передачу «Шукаю нареченого».

- Олю, що з виразом обличчя? – вимовляє жінка, яка опиняється -  Таке відчуття ніби ти хочеш когось вбити – а справді, що в мене з виразом обличчя? Дивно говорити таке людині, яка встала о шостій ранку в суботу і замість того щоб ніжитися в ліжку до дванадцятої стоїть тут. Ну чому саме я говорю подумки.

- Доброго дня, Валеріє, все добре! – говорю з напором, приховуючи дратівливість, але жінка мені не вірить, але мені якось все рівно. Мій вираз обличчя нія не впливає на професійні якості.

- Ти, хоч посміхнися, бо ще замовника злякаєш – виконую наказ, але посмішка натягнута та далеко не природня – Ой, краще не треба – перестаю посміхатися – А так у порівняні ще й непогано. І запам’ятай сьогодні ця зустріч важлива для роботи агентства і особисто для ме.., не здумай все зіпсувати – тепер зрозуміло чому Валерія так вирядилась.

- Навіть не думала.

- Дивися мені, замовник дуже вимогливий, я ще не бачила його особисто, лише розмови по телефону, але зазначу одразу одна маленька помилка, а наслідки великі.

Завершуємо коротку розмову та проходимо у середину розкішного ресторану, я лише раз була у подібних закладах такого рівня.

Ресторан вишуканий, дорогий, впевнена що чашка кави тут коштує як моя зарплатня.  Дизайн вражає тут елегантність поєднується з розкішшю, кожна деталь продумана, що створює неповторну атмосферу. Під кришталевими люстрами, які віддзеркалюються в полірованих поверхнях, розміщені столики з м'якими кріслами, обтягнутими високоякісною тканиною. Все відтіняється теплим світлом, що створює таємничу атмосферу.

Аромати свіжих трав і прянощів переповнюють простір, навіть живіт скручує від ароматів, треба було снідати вдома. Чому взагалі зустріч була запланована так рано на десяту? Чому не на вечір чи обід, я так хоч би виспалася?

Адміністратор проводить нас до потрібного столика, де нас вже чекає Дмитрович, а точніше Семенюк Богдан Дмитрович. Якщо чесний за період роботи ми з ним перетиналися разів до десяти, і кожного разу він викликає у мені не приємні відчуття.

Сам одружений, а дивиться на мене так ніби зелений сопляк, пускаючи слиньку або ні, точно як голодний підліток, який вперже побачив дівчину.  Можливо я помиляюся, але чомусь здається, що його наміри затягти мене у ліжко, але – ні.  Те, що чоловіку під п’ятдесят ми пропустимо, він одружений, неприємний, слизький, а ще з лисиною на голові і це все не викликає у мені еротичних фантазій.

- Дами, вітаю, ви чарівні – вимовляє до нас з Валерією. Злегка посміхаюся у знак ввічливості.

Директор нам допомогає розміститися за столиком. Загадкового клієнта ще немає. Не люблю не пунктуальних людей, сам назначає зустріч у вихідний день, а мені не набридне це повторяти і запізнюється.