Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

Бо ж розуміла вродлива жінка із далекого провінційного містечка, що не лише гола й боса піде від Нестора Івановича, якщо наважиться, звісно, а ще із кримінальною справою у кращому разі. Адже був її чоловік доволі мстивим і злопам’ятним та мав купу корисних зв’язків у судах, прокуратурі, поліції й так далі. Небезпечно було сваритися із таким чоловіком, а розлучатися з ним і поготів.

Але ж стояла на тій вітряній терасі й шепотіла собі тихо:

- Як же мені все остогидло…

- Що саме? – раптом почувся поряд басистий чоловічий голос.

Ледь не впустила свій айкос в темну воду з переляку, схопилася однією рукою за дерев’яні поручні. І озирнулася, хто ж там такий сміливець підкрався. Навіть не помітила, як він підійшов. Це було дивно, що не почула. Адже стояв перед Ліною якийсь здоровенний мужчина з такими накачаними біцепсами, що, здавалося, його біла сорочка ось-ось репне на міцному тілі.

Ліні завжди було байдуже до чоловічої краси. Скільки на кастингах бачила цих красунчиків абсолютно різних типажів. Оцінювала вродливість чоловіків лише професійним поглядом. От і цей рудий велет привернув її увагу своєю нестандартною зовнішністю.  Не манірний красень, але ж щось таке цікаве в ньому було. У татуюваннях увесь, навіть якісь руни чи символи на скроні. Волосся променисто-рудого кольору кучерявилося аж на плечі. Якийсь він фактурний чи що. Ну, справжній вікінг.

- То що саме тобі набридло? – ковзав безцеремонним поглядом по оголених гоструватих плечах, по струнких ніжках.

От вже ж нахаба! Ліна й сама не хотіла вдягати цю сукню. Бо відкриті плечі й довжина вище коліна – це вже перебір. Але Нестор Іванович наполіг, подобалося йому демонструвати колегам модельну фігуру своєї половинки.

«Ми б гармонійно в кадрі виглядали», - подумалося Ліні щось таке недоладне. Але ж правда: вона – брюнетка в чорній мінісукні на підборах, він – рудий в білій сорочці, приталених джинсах.  Ну хоч бери й рекламний ролик знімай. Але ж спитав щось, здається, у неї. Ще й так по-панібратському.

- Ви взагалі-то мене налякали! - треба ж було обуритися, хоч і запізно.

Усміхався нахабний незнайомець, помітив, певно, з яким інтересом Ліна його роздивлялася. Затягнулася знову своїм стіком зі смаком чорниці, вивчаючи поглядом це диво генетики. Точно нащадок данців чи норвежців.

- Ти була така замислена. Бурмотіла, що тобі все остогидло. От і я вирішив поцікавитися, - промовляючи це, щось він занадто скоротив дистанцію між ними.

Сперся сильними руками на ті ж поручні, в які й Ліна навіщось вчепилася, аж кісточки на руці побілили. Очі в нього такі вабливі, прозоро-блакитні, проникливі. Дивні очі, але ж гарні.

Ліна відвернулася, бо вже якоюсь непристойністю віяло від тих їхніх споглядань одне одного.

- Знаєте, я вийшла на терасу, щоб на самоті подиміти. Тож, будь ласка, - і кивнула легенько вбік. Натякала йому, типу «до побачення».

Та велет, певно, натяків не зрозумів чи не хотів зрозуміти.

- Мені не подобається, коли красиві дівчатка страждають, - от вдалося втягнути її у розмову. Бо ж мала заперечити йому.

- Чому це ви так вирішили, що я страждаю? У мене все пречудово. Просто доводиться вечір марнувати у не приємній мені компанії. От і  все, - але ж з усмішкою відповіла. Солодко було, що її, тридцятирічну, дівчинкою назвав, ще й красивою.

От, дідько! Аби до флірту не доводити. Зараз якщо вийде усе славне товариство на перекур, то буде їй прочуханка. Треба закінчувати цю милу бесіду із таємничим незнайомцем. Ось лише дасть пораду й поплентається у те кубло змій. 

- Слухай, а ти не хотів би зніматися? У рекламах там, кіно, кліпах. У тебе такий цікавий типаж, - зверталася до нього на «ти», але ж він перший почав. -  Ну прямо справжній вікінг. Я просто доволі добре обізнана у всіх цих нюансах кіношних. Хочеш дам контакти агентств?

- Ти потрібна мені, дівчинко, - наголосив так виразно на слові «ти». – І ми обов’язково скоро зустрінемося. Набагато швидше, ніж ти думаєш.

Ну от. Межа флірту перейдена. Такий заїжджений та примітивний підкат, але ж подіяло. Бо відчула приплив адреналіну аж до печінок.

- Слухай, вікінгу, йшов би ти собі кудись, - порадила Ліна, викидаючи докурений стік у високу урну-попільничку. - Тут багато вільних фей, які миттєво стрибнуть на твого коня, підбери собі якусь. Бо якщо тебе побачить поряд зі мною мій чоловік, то буде біда.

Невже не бачив її обручку на пальці, поки вона пихкала. Такий діамант важко не помітити.

- Я не боюся твого чоловіка, - очей з неї не зводив безсоромник.

Не можна так, Ліно, ой не можна. Бо вже й сама відчувала, як серце чомусь бентежно закалатало. Чи не радість це, бува, від того, що йому сподобалася?

- А даремно, - опустити його трохи треба на землю, бо вже зовсім нахабніє. – Мій чоловік має зв’язки в усіх правоохоронних, матимеш серйозні проблеми. То я краще піду. Бувай.

І впевнено поцокотала на своїх високих підборах.

- Ми завтра побачимося, Ліно, - крикнув їй навздогін.

А вона, полохливо прискорившись, раптом усвідомила, що своє ім’я йому точно не називала.