Читати книгу - "Секрети родини Бенет, Кері Блек"

- Каро прокидайся, тобі на роботу час! - кричав голосний жіночий голос. - Кара!

Стукіт в двері… недочекавшись відповіді голова сімейства Бенет відчинивши, підійшла до ліжка де я так зручно та безтурботно спала і стягнула ковдру. 

- Ба, ну ти чого ? - відкинула з лиця своє довге чорне волосся. 

- Їй на роботу а вона спить, - бабуся Бенет бурчала і відкрила вікно щоб хоть трохи світла попало в кімнату. - Якщо ми будемо пропускати роботу через похмілля то нам не тільки комуналку відключать , а й дім заберуть. 

- Ба, - хрипло обурилась та зустріла не вдоволений погляд бабусі. - Добре встаю. 

Роуз Бенет сильна жінка, яка стикалась з великими проблемами та зустрічала їх  завжди з гордо піднятою головою. Її очі випромінювали впевненість, але водночас великий сум. Роуз завжди виглядала наче кожен день свято, не зважаючи на свій вік, якого вона ніколи не соромилась. Можливо тому її волося, хоча й сиве, але виглядало розкішно, а її зімкнуті губи завжди були підведені акуратно помадою. 

Я ліниво підвелась і пішла в ванну вмивати підгоріле обличчя. Воно було червоне від сонця, так як в мене дуже світла шкіра. Чорне волосся, як завжди зав’язала в хвостик і вдяглась в щось, що було не надто чисте.

- Коли ми починемо пральну машинку? - крикнула до бабусі, яка спускалась вниз. 

- Коли гроші надрукую. 

Я закотила очі. Гроші дійсно потрібні. Колись наш дім був оснащений всім і таке як комунальні послуги не були проблемою. Родинс Бенет навіть не знали скільки ми платимо, бо оплачувала все прислуга. Але зараз в домі сиро, холодно, темно, хоч і літо, але за роки відключеного опалення дім почав помирати. 

Я спустилась вниз де мене чекала яєчня і сумнівної якості кава. 

- В скільки ти вчора прийшла? - бабуся грізно подивилась на мене. 

- В три наче, - відмахнулась від нав’язливої розмови з самого ранку. - Я не пам’ятаю.

- Каро, коли ти це припинеш? 

- А чим мені ще тут займатись? - випивши ковток кави я скривилась. - Фу, гидота. 

- Ти ж завжди була розумною дівчиною. Ти готувала такі зілля, що черга стояла. Навіщо зараз свій дар у вині топиш?

- О , не тільки в вині, основному в текілі, - скривившись від ще одного ковтка кави, я засміялась. - Навіщо мені цей дар, якщо воно не ціниться?

- Це не привід псувати собі життя! 

- А смерть мого нареченого? Це привід? Чи може те, що мене вигнали з академії відьомства за місяць до закінчення? І я навіть поновитись не можу! Бо грошей немає. 

Я різко встала, відкинула гучно тарілку та вийшла з кухні. Ця розмова повторювалась знову і знову та дуже мене дратувала. 

По дорозі на роботу, проходячи повз однакові запліснявілі хатини, я в думках крутила бабусині слова і розуміла, що та права. Я дійсно сильна відьма, але Доля жахливо познущалась і добряче підкосила віру у себе. 

Я працювала у не дуже популярному винному магазині. Тут в основному були п’яниці та в принципі, як і всі в похмурому містечку Вільнот. 

Година, друга, третя… Я продавала вино чоловікам і жінкам напідпитку. 

- З вас сто вун*, - протягнула два літра вина, жінці у поношеному одязі. 

- Давай, я потім тобі віддам, - клієнтка дивилась в свій старий гаманець, де було тільки кілька вун. 

- Але в нас так не можна, - почала забирати вино з прилавку. 

Жінка різко вхопила пляшку та вибігла. Я з легкістю могла її спинити, але не сьогодні. Занадто боліла голова, занадто втомлене тіло та занадто я не хотіла тут знаходитись. 

- З твоєї зарплатні, - вийшов з кабінету керівник. Низький і доволі гладкий чоловік ледве проліз в двері. 

-Що? - здивовано глянула на нього. Невже цей чурбан все чув і навіть не вийшов допомогти?

- Сто вун в касу покладеш, - він кивнув на касовий апарат. 

Мені так і хотілось кинути в нього зілля та перетворити на індика, а потім зготувати смачний суп. В мене аж слинки потекли. Але зробивши це я б знову викликала шквал негативу в свою адресу. 

- Добре, - видихнула та заспокоївшись запитала. - Сьогодні зарплатня? 

Керівник не відповів. Він зайшов в кабінет і через декілька хвилин знову вийшов зачепивши двері плечима. Певно у нього там синяк вже є. 

- Тримай, - поставив він конверт. - Сто вун я забрав. 

Я відкрила і перерахувала. Загалом моя зарплатня складала вісім тисяч вун. Я працювала без вихідних, так як цей чурбан не хотів наймати, ще когось. А навіщо? Якщо Кара згодиться працювати за будь яких умов. В місті мало хто хотів брати на роботу дівчину без освіти. 

- Тут тільки шість тисяч триста, - я гнівно подивилась на керівника. 

- Все вірно, шістнадцять днів ти запізнювалась я відняв від зарплатні. І сто вун за сьогоднішню не-до-продажу, - останнє слово він знущально протягнув. 

- Це вже занадто, - прошепотіла, закотивши очі. 

- Не подобається, звільняйся, - все ж таки почув керівник. 

Без слів знявши фірмовий фартух, я  поставила конверт у сумочку і вийшла за барної стійки.