Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Коли ж ранок навіював їй відчуття ностальгії за маленьким безбурним містечком, де її було народжено, вирощено і випущено з нього чотири роки тому задля навчання в університеті набагато більшого та жвавішого міста, то дівчина повертала ліворуч від свого під’їзду. Вона минала покинуту одноповерхову будівлю білого кольору, що містилася неподалік її дому, кілька багатоквартирних п’ятиповерхових будинків та безтурботно рухалася повз парк, що саме неквапливо оживав біля порожньої дороги.

Між іншим, та бездоглядна будівля свого часу слугувала Еммі своєрідним орієнтиром, що вказував, немов хрестик на піратській мапі скарбів, на її наближення до власного будинку. Оскільки у районі, де дівчина винаймала квартиру, було досить легко заплутатися у його подібних між собою малесеньких двориках із подібними один на одного крихітними будиночками, що населяли подібні одне до одного літні люди, які однаково бовтали замореними ногами попід подібними лавками та замислено поринали у свої подібні спогади із минулого життя.

Нині дорогою додому Еммі завертає стежинкою біля білої будівлі, лише мимоволі даруючи їй свій несвідомий погляд, як і будь-якій іншій деталі, що доповнює своєю присутністю звичний пазл місцевого пейзажу. 

Сьогоднішнім ранком вона так само пройшла повз згадану будівлю та закрокувала вниз порожньою вулицею. Єдиний продуктовий магазин, що трапився їй перед першим перехрестям, якщо вірити оголошенню на його вхідних дверях, мав відчинитися своїм майбутнім відвідувачам лише за двадцять хвилин. Отже, тільки двоє – чоловік та жінка, які прибирали територію навколо нього – частково заповнювали навколишню порожнечу та порушували покій цієї частини міста.

Скоро Еммі минула перехрестя та попрямувала вздовж цегляного паркану, що огороджував межі парку. Його густа рослинність вже встигла спохмурніти від перших доторків прохолодної осені. Звідси карим очам дівчини відкривався вид на триповерховий корпус її факультету, у стінах якого вона проводила першу частину свого дня.

Саме тут вона вислуховувала як цікаві лекції, так і ті, що, здавалося, своєю нудьгою мали надприродну здатність уповільнювати час, гальмуючи рух стрілок настінного годинника, що цокотав у тихому приміщенні аудиторії. Тут же дівчина не пропускала жодних занять, сумлінно відвідуючи як ті, що за собою лишали дрібку жалю від того, що вони все ж відбуваються у встановлених часових рамках і зобов’язані завершитись, так і ті, у процесі яких кожен студент намагався не відводити погляду від своїх речей, впорядковано розкладених перед ним на столі. Цей незмінний ритуал, за студентськими віруваннями, мав завадити їм перетнутися поглядами із суворим викладачем, а отже, і уникнути початку із ним діалогу, що неодмінно призвів би до незадовільної оцінки і, як результат, до подальшої перездачі незасвоєної теми.

На перервах Еммі за звичкою випивала гарячий чорний чай із часточкою лимона, а під час чаювання переглядала матеріали до наступного заняття за розкладом. А після завершення навчального дня для дівчини розпочиналась його наступна частина – робоча.

Тож вона йшла до трамвайної зупинки, доїжджала до станції метро, опісля проходила пішки ще близько чверті години і, таким чином, опинялася біля високої будівлі неживого сірого кольору. Там, підіймаючись на рівень другого поверху, Еммі заходила до просторого світлого офісу та приймалась за низькооплачувану працю робітника адвокатської контори. Коло її обов’язків включало у себе перебирання, копіювання, вичитування, заповнення та всілякі інші іменники, які тільки могли значитися у парі перед словом “документів”.

Увечері дівчина проходила аналогічний шлях додому, який займав у неї ледве більше години, а вночі вона займалася виконанням навчальних завдань для університету. Зранку усе змальоване вище знову повторювалося.

Єдина зміна, що могла порушити незмінність цього колеса, у якому невгамовно оберталося її життя, полягала у ранковому виборі дороги, із проходом якою дівчина розпочинала свій новий день. І тут вона обирала серед двох наявних можливостей. Або пройти крізь ранковий шум пожвавленого мегаполіса, щоправда, дихаючи смердючими вихлопами автомобілів та натикаючись на невдоволених своїми вічними запізненнями пішоходів, котрі безцеремонно розштовхували кожного, хто сповільнював перед ними свій крок. Або насолодитися невластивою місту-велетню у годину пік безлюдністю, прямуючи самотою майже пустим тротуаром та вдихаючи незадимлене машинами повітря, поки легкий подих вітерця скуйовджував би темні локони її каштанового волосся.

Насправді робота асистентом адвоката, як згодом зрозуміла Еммі, виявилася зовсім не такою завидною, якою та здавалася їй у її далеких уявленнях, коли дівчина тільки-но успішно пройшла співбесіду ще на початку літніх канікул. Тепер, із настанням осені та відновленням навчального року, вона цілком зневірилась відшукати проблиск світла, який колись привабив її до цієї посади. Еммі більше не знаходила у собі бажання залишатися на роботі, завершення робочого дня котрої приносило їй набагато більше радості, ніж початок нового. Тому, спливло лише двійко робочих місяців, як одного дня дівчина раптом зачинила за собою прозорі офісні двері і більше ніколи їх не прочиняла.

Однак ця історія не має нічого спільного ні зі студентськими пригодами, ні із буднями працівників адвокатури. Втім, і те й інше міцно пов’язало необхідні обставини і час саме таким чином, що вони привели Еммі до необхідного місця, де розрізнені між собою долі, які могли б усе життя існувати паралельно, дивовижним способом перетнулися.

Але спочатку повернімося у той вечір, коли Еммі востаннє здійснила дві транспортні пересадки, аби довжелезна виснажлива поїздка нарешті доставила її додому після нудної роботи.