Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

За якусь мить Софія усвідомила, що стоїть біля невисокого дерева. Перед нею від легкого вітерця погойдувалась гілка з небаченими досі фіолетовими суцвіттями. Софія відчула їх ніжний, схожий на бузковий, аромат.

На гілці сиділа пташка. Здавалось, вона зовсім не злякалась дівчини, яка з’явилась невідомо як і звідки. Пташка дивилась на неї, схиливши на бік яскраво-золотисту голівку, а потім пурхнула кудись на інше дерево.

Софія, провівши її поглядом, оглянулася і побачила дорогу. По обидва боки широкої стежки стояли квітучі дерева неймовірної краси. Зверху гілки дерев утворювали арку із суцвіть і листя, яке ледь шурхотіло від легенького вітру.

Софії здалось, що це сон. Від краси навколо й незвичності того, що відбулося, перехоплювало подих.

- Невже це все насправді? Я в казці? - подумки запитала себе Софія. Вона все ще повністю не могла прийняти вірогідність того, що сталося. Але ж дорога, дерева і спів пташок були реальні!

У Софії з'явилося відчуття, що та дорога, яка відкрилась їй, притягує до себе, мов кличе. Їй більше нічого врешті-решт не лишалося, як іти вперед.

За якийсь час таємнича стежка привела до хвіртки, увитої плющем. Софія зупинилась. У дівчини аж мурахи по спині побігли від передчуття зустрічі із невідомим.

- То у який же світ я потрапила? У яку історію? - запитала себе Софія, відчиняючи хвіртку.

За хвірткою дівчина побачила вулицю дивного міста, яке нагадувало середньовічне. Вулиця була неширокою, вимощеною чорним блискучим камінням. Величні будинки обабіч вулиці пишалися візерунками із ліплення на стінах. Софія попрямувала вперед, продовжуючи розглядати все навколо.

Скрізь були клумби з яскравими, небаченими раніше квітами. Гілки дерев теж були вкриті фіолетовими, червоними та жовтими суцвіттями. На підвіконнях у відчинених вікнах Софія теж помічала квіти. Та вони тут були скрізь! Здавалося, що це не Софія розглядає їх, а вони дивляться на дівчину звідусіль, привітно посміхаючись до чужинки.

Нарешті назустріч почали траплятися перехожі. Софія з цікавістю оглядала мешканців міста. “Звичайнісінькі люди, але ж які всі різні”, - подумала Софія.

Щойно поруч пройшли чоловік і жінка в ошатному середньовічному вбранні. Трохи поодаль дівчина зустріла темношкіру пару, одяг якої вирізнявся яскравими кольорами. Також немало було людей, схожих на азійців.

Піднявши голову догори, Софія здивувалася, яким яскраво-блакитним було небо. Здавалося, що та блакить розлита скрізь у повітрі. Задивившись, Софія ледве не зіштовхнулася зі справжнім індіанцем із пір’ям на голові й у мокасинах із бахромою!

Але ж дівчина помічала, що й на неї оглядаються і звертають увагу перехожі. І було чого. Її блакитна легка сукня, у якій вона вдома збиралася йти до друзів, була геть не схожа і кроєм і довжиною на сукні зустрічних місцевих панянок. Тим часом дорогою Софія поступово почала помічати, що у декого із мешканців є прикріплені до поясів мечі. Ці люди чимось вирізнялися від інших. У дівчини виникло відчуття, що власників мечів огортала якась невідома сила.

Дійшовши до кінця вулиці, вона опинилася на велетенській площі й роззирнулася. Відразу впала в око велична і висока будівля, що знаходилась на протилежній частині майдану. Софії вона здалась схожою на середньовічний замок. Будівля вирізнялася високими зубчастими стінами. По обидва боки, мов два велетні, знаходились дві округлі вежі з бійницями. Біля відчиненої брами було двоє стражників. Наблизившись, дівчина помітила, що вони у кольчугах, жовтих плащах, теж мали мечі.

Посеред площі був великий фонтан. Вода сріблястими цівками з’являлася із центру рожевої мармурової троянди й злітала догори. Якимось дивом на висоті з води утворювалось багато блискучих зірочок, які повільно опускалися долу, де сиділа біла мармурова вовчиця із синіми очима. Софія на якийсь час зупинилась, милуючись незвичайним видовищем.

На площі було повно голубів. Вони то крокували бруківкою, то злітали й сідали людям на плечі та на руки. Здавалося, що у цьому місті краса, гармонія і затишок наповнюють простір.

У центрі площі саме виступали вуличні музиканти. Люди хвилями стікалися сюди з найближчих вулиць, адже голос співачки та гіпнотично чуттєва мелодія притягували увагу. Софія і собі заслухалась.

Раптом дівчина зустрілася поглядом із юнаком, що теж стояв серед натовпу. Вони одночасно звернули увагу один на одного. Здавалось, юнак був трохи старший за неї, міцної статури, невисокий, мав світле русяве волосся. Одяг його нічим не вирізнявся від одягу місцевих. Чорні вузькі штани, заправлені у високі черевики, легка біла сорочка. У нього Софія теж побачила на поясі меч.

Дивно, але у дівчини виникло відчуття, що вона давно знає його, хоча точно бачила вперше в житті. Можливо, це почуття навіяла та дивна мелодія? Серце чомусь застукотіло швидше. Це знітило її, і Софія перша відвела погляд.

Зненацька здаля почувся неприємний моторошний свист. Раптово замовкла пісня, вщух гомін людей. На якусь мить повітря стиснулося від жахливого передчуття. А через секунду роздався чийсь вигук: “Знову лепкоїди!”. Він підхопив за собою хвилі людей, які стрімко кинулись врізнобіч.

Софія ошелешено дивилася на те, як люди бігли до найближчих будівель, намагаючись чимшвидше потрапити всередину. Жінки тягли переляканих дітей, а якийсь дядько заліз просто під віз.

Серед загального сум’яття стали помітні кілька чоловіків та жінок із мечами. Вони не намагалися сховатися, а готувались до бою. Здавалося, що навколо них утворюється потужне захисне поле.

Знову пролунав отой противний свист. Софія глянула догори й заціпеніла від жаху. З неба, мов зграї хижих птахів, наближалися якісь потвори. У Софії аж стиснулося все всередині, коли вона побачила тих, кого мешканці міста назвали лепкоїдами.

Створіння були схожі на химерних крилатих мавп. Їх величезні перетинчасті крила навіювали жах. Нижня щелепа пожадливо і хижо виступала наперед, а поверх неї стирчали гострі, мов кинджали, ікла. Волохаті лапи були чималими, а хвіст нагадував бридкий слизький батіг із шипами. Чудовиська викликали одночасно почуття огиди й страху. Навіть здалеку для дівчини видовище було моторошним.