Читати книгу - "Vivat Academia!"

Талія мала рацію. Воля не була Ляниною подругою і, до того ж, вже починала перетворюватися. Вона увійшла в той клятий ставок по кісточки, а отже, її трансформація почалася раніше, ніж Лянина. Так чи інакше, Воля стала б істотою. За тривалий час, що минув після дві тисячі дванадцятого, люди не розробили вакцину проти тої біозброї, яка перетворювала усіх уражених нею на істот. Більше того, дивний вірус мутував, змінився — у лісі можна було зустріти таких покручів, що й мешканці Чорного Сектору здивувалися б. Потвори Сектору теж удосконалилися, але при цьому зберегли відносно людську подобу. Або здатність маскуватися під людей, якщо йшлося про істот вищого ступеня.

А ще потвори Сектору мали чорні очі. За винятки в Академії не чули… до сих пір.

— Сідай, — рявкнула Віра. Ляна підкорилася і заходилася закочувати халяву штанів. — Ніколи не сперечайся із цілителькою… Ого. Оце тебе хапнули.

— Захід, — зізналася Ляна. Їй було просто сказати це Вірі — можливо, через спеціалізацію тієї. Адже Віра опікувалася не тільки тілесним, а й духовним зціленням. Сама пройшовши крізь неприємності, більшою мірою психологічні, ніж фізичні, як тепер розуміла Ляна, Віра відчувала людські душі не згірше за Елу. Тільки Ела спеціалізувалася не на сповідуванні.

На зверненні.

Тому спілкуватися з Елою було набагато простіше, ніж з Вірою.

— Тобі пощастило, — пальці цілительки вже танцювали в повітрі довкола Ляниної литки, виписуючи візерунки. Ритуальних ножів Віра не любила, навіть на іспитах в Академії обходилася власними руками, — що я тут. Інакше з приходом ранку ти перетворилася б на істоту. В укусі — отрута Чорного Сектору…

Ляна ніяк на це не відреагувала. Вона чудово знала, що в її правиці тої отрути набагато більше. Та що там, правиця вже не належала Ляні. Порівняно з цим якийсь укус нічого не вартував.

У їдальні почувся шум — це прийшла Талія.

— Бинти потрібні? — гукнула вона до Віри і Ляни. — У спальні повно рушників і простирадл, можна їх на перев’язки порізати.

— У нас є бинти, — незадоволено озвалася Віра, перебираючи пальцями над слідами зубів Західа.

— А от Елі рушник точно знадобиться, — сказала Ляна. — Вона в душ пішла. Як ти не передаси їй рушника — вона гола з санвузлу вибіжить і заходиться його шукати.

Талія подивилася на Ляну із сумнівом.

— Точно тобі кажу, — серйозно підтвердила та. Талія Елу знала гірше, ніж Ляна — пізніше познайомилися. Із Рисею також пізніше; першою із Талією зійшлася Ляна, а як це сталося, уже і не пригадувала. — Ай!

Наступний вигук Ляни стосувався маніпуляцій Віри. Та проводила над Ляниною литкою долонею, роблячи різкі рухи, наче щось витягала. Відчувалося це точно так само — ніби хтось відсмоктує з рани отруту. Довкола Віриної долоні з’явилося ледь видиме блакитне світло. До світла домішувалися тоненькі, не товще волосини, чорні струмені. Мабуть, то і була отрута.

— Антін не помітить, навіть якщо Ела перед ним стриптиз станцює, — зрештою дійшла логічного висновку Талія. — Надто зайнятий. А нам-то що, чого ми там не бачили.

— Угу, — погодилася Ляна. — То ти не даси Елі рушника?

Талія помовчала, мабуть, уявляючи, як голісінька Ела відриває Антіна від пошуків і вимагає від нього рушника. Ці образи не сполучувалися із уявленнями Талії про доброчинність, закон і порядок, тож дівчина вирушила до спальні.

— По рушник, — підсумувала Ляна дещо насмішкувато.

— Хай би Антін рушник шукав, — собі під ніс пробуботіла Віра. — А то йому дур у голову зайшов — папірці знадобилися. У санвузлі паперу напевно що вистачає, а для чого ще папірці потрібні?

Стосовно паперу Ляна мала іншу думку, але заперечувати не стала. Замість цього засміялася:

— І як ти собі це уявляєш? Заходить Антін у душ до Ели — гей, люба, я тобі рушника приніс? Вона ж завищить як навіжена і милом його закидає.

— Зайшов, поклав, вийшов, — знизала плечима Віра. — Вона навіть і не помітить, як він тихо поводитиметься.

— Чимось він тебе дістав, — зауважила Ляна.

— Він не сприймає цю довбану практику всерйоз, — сказала Віра. — Брати Глід і З-Цегли загинули майже у нас на очах, а йому все іграшки. І після цього всього він ще каже про взаєморозуміння.

Ляна похилила голову.

«Лишаємо її тут та й підемо, — пригадалися слова Талії про Волю. — Хай собі далі голосить».

Сказала б так Талія про Ляну, якби вони не були подругами? Вочевидь сказала би. А так — прийшла на допомогу, ризикуючи власним життям.

Та чи допомогли б Талія і Ела Ляні, якби одразу вийшли на шлях? Якби із ними не було Волі?

І допомогла б сама Ляна, скажімо, Айрен Купер, якби та опинилася у скрутній ситуації?

Ляна не знала. Їй було нічого сказати Вірі.

— А ти інша, — вела далі Віра, — хоча дуже на нього схожа.

— Я? — здивувалася Ляна. Спіймала себе на алогічному почутті довіри до цілительки: з Вірою ж бо було важко. Якщо поруч з Елою ставало тепліше без чітко визначених причин, то Віра чинила з чужими душами як із загноєними ранами — спершу різала, тоді чавила, щоб гній вийшов, а вже потім зшивала і перев’язувала.

— Тобі не байдуже до тих, хто навколо. Навіть до тих, до кого точно мало б бути. До речі, ти зовсім не вмієш готувати. — Віра злегка посміхнулася. — То були жахливі пироги, на першому курсі.

— Що ти маєш на увазі? — насупилася Ляна. Вона і сама знала, що недобре готує.

— Тільки те, що сказала. Ви з Антіном ховаєте себе справжніх, ти — у візерунках, він — ще у чомусь. Впевнена, твої подруги багато чого про тебе не знають.

«Це справді так. Я досі їм не сказала», — Ляна згадала про власну правицю і відповіла:

— Але неможливо знати все про іншу людину. Я й про себе багато чого не знаю.

— Не перебивай, — блиснула очима Віра. — Я ще не договорила. Ви з Антіном різні. Обидва — наче на відстані від інших. Лише ти при цьому ще й поруч. А він — зовсім далеко. І наближуватися не бажає. Він ніби пишається тим, що стоїть осторонь.

Ляна похитала головою. Вона була про Антіна іншої думки.

Він не пишався, просто боявся прив’язатися. Стати залежним. Йому було простіше сприймати все довкола як гру, а людей, знайомих і незнайомих — як частинки життєвої мозаїки. Інакше він би не вижив у темні дні, розумник.

— Ти скоро виходиш? — тим часом