Читати книгу - "1984"

повій, торговців наркотиками і різномастих рекетирів, та оскільки цей світ існував у середовищі самих пролів, то це також не мало значення. У всіх питаннях моралі їм дозволялося дотримуватися старих звичаїв. Їм не насадили сексуального пуританства Партії. Не карають за розпусту, дозволяють розлучення. Їм би також дозволили будь-яку релігійну діяльність, якби проли виявляли до неї найменший інтерес. Їх ніколи не підозрюють. Як сказано в одному з партійних гасел: «Проли і тварини — вільні».

Вінстон нахилився й обережно почухав свою варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Проблема, до якої він незмінно повертався, полягала в неможливості дізнатися, яким насправді було життя до Революції. Він дістав із шухляди дитячий підручник з історії, який взяв почитати у місіс Парсонс, і почав переписувати до свого щоденника взятий звідти абзац:

«У давні часи (там так було написано), перед славною Революцією, Лондон не був тим чудовим містом, яким ми маємо його тепер. Він був темним і брудним, жалюгідним місцем, де майже ніхто не мав удосталь їжі і де сотні й тисячі бідняків ходили босими і не мали навіть даху над головою. Діти, не старші за тебе, мусили працювати по дванадцять годин на день на жорстоких панів, які шмагали їх канчуками, якщо вони повільно працювали, і годували їх черствим хлібом, який запивали водою. Але посеред цієї жахливої вбогості стояли кілька великих і гарних будинків, у яких жили багатії, що мали не менше тридцятьох служників, які їм догоджали. Цих багатіїв називали капіталістами. Вони були гладкими, бридкими чоловіками зі злими обличчями, як той, що на наступній сторінці. Ви бачите, що він одягнений у довге чорне пальто, яке називалося сурдутом, а на голові в нього чудернацький блискучий капелюх, схожий на димар, який вони називали циліндром. То був однострій капіталістів, і нікому більше не дозволялося його носити. Капіталісти володіли усім на світі, а інші люди були їхніми рабами. Вони володіли всією землею, всіма фабриками і всіма грошима. Якщо хтось їм не підкорявся, вони могли посадити його до в’язниці або прогнати з роботи і до смерті заморити голодом. Коли звичайна людина розмовляла з капіталістом, вона мусила догоджати й низько йому кланятися, скидати кашкета й називати його «сер». Найголовнішого з капіталістів називали «король» і...»

Але він уже знав, про що йтиметься далі. Буде згадано про єпископів з їхніми батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих мантіях, про стовпи ганьби, про акції, про одноманітну механічну працю, про покарання канчуками, про банкети у лорда-мера і практику цілування ніг у папи римського. Був також звичай, що називався правом першої ночі, про який, мабуть, не згадують у підручнику для дітей. Це був закон, що дозволяв кожному капіталістові спати з будь-якою жінкою, що працювала на одній із його фабрик.

Звідки він міг знати, скільки брехні містить ця інформація? Можливо, й справді середньостатистичній людині тепер живеться краще, аніж до Революції. Єдиним доказом протилежного був німий протест його власного тіла, інстинктивне відчуття, що він живе у нестерпних умовах і що колись вони були не такими. Його вразив той факт, що справжньою характеристикою сучасного життя є не його жорстокість і небезпечність, а його порожнеча, його бруд, його безглуздість. Якщо поглянути навколо, сучасне життя не лише анітрохи не схоже на брехню, що вивергається із телеекранів, а й на ті ідеали, яких прагне досягти Партія. Більша його частина, навіть для члена Партії, є нейтральною і не стосується політики — скніння на нудній роботі, товкотнеча у метро, штопання роздертої шкарпетки, спроби дістати пігулку сахарину, збереження цигаркового недопалку. Проголошуваний Партією ідеал — це щось величне, жахливе й осяйне — світ із сталі й бетону, світ страхітливих машин і жахливої зброї, народ воїнів і фанатиків, що марширує у довершеному порядку, думає про те саме, викрикує однакові гасла, безперервно працюючи, воюючи, тріумфуючи, переслідуючи ворогів — триста мільйонів людей з тим самим обличчям. Реальність зовсім інша: тьмяні й брудні міста, де сновигають вічно голодні люди у подертих черевиках, що пропускають воду, напівзруйновані будинки, збудовані в дев’ятнадцятому сторіччі, просякнуті смородом вареної капусти та несправних нужників. У його уяві постало видіння Лондона, величезного й напівзруйнованого міста з мільйоном сміттєвих баків, а на нього наклався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і поріділим волоссям, яка безнадійно длубається у засміченій каналізаційній трубі[13].

Він нахилився й знову почухав свою гомілку. Вночі й удень телеекрани заливали у вуха статистику, доводячи,  що сьогодні люди мають більше їжі, більше одягу, кращі будинки, більше відпочивають — що вони живуть тепер довше, менше часу працюють, що вони тепер більші, здоровіші, сильніші, щасливіші, розумніші, краще освічені, аніж люди, які жили п’ятдесят років тому. Жодне слово з цієї балаканини не можна ані довести, ані спростувати. Наприклад, Партія стверджує, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів мають освіту, а нібито до Революції освічених пролів було лише п’ятнадцять відсотків. Партія запевняє, що сьогодні дитяча смертність становить лише сто шістдесят на кожну тисячу і продовжує зменшуватися, тоді як до Революції вона становила всі триста. Це наче одне рівняння з двома невідомими. Може бути так, що буквально кожне слово у книжках з історії, навіть ті речі, які ти беззастережно приймаєш, це чиста фантазія. Зрештою, могло ніколи й не існувати такого закону, як право першої ночі, і навіть такого створіння, як капіталіст, або такого капелюха, як циліндр.

Усе розпливалося в невизначеності. Минуле було стерте, процес стирання забутий, брехня стала правдою. Лише раз у своєму житті він мав конкретний, неспростовний доказ фальсифікації. Він приблизно півхвилини тримав його у своїх руках. Це було 1973 року — приблизно в той самий час, коли він розлучився із Катаріною. Але та подія сталася на сім чи вісім років раніше.

Історія почалася в середині шістдесятих років, у період великих чисток, коли були знищені перші вожді революції. До 1970 року не залишилося нікого, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були оголошені зрадниками й контрреволюціонерами. Ґолдштайн утік і переховувався невідомо де, а кілька інших просто зникли, тоді як більшість були страчені після показових публічних процесів, на яких вони зізнавалися у своїх злочинах. Серед тих останніх, хто вижив, було троє людей на ім’я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. Здається, цих трьох заарештували 1965 року. Як то часто траплялося, вони зникли десь на рік чи надовше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім несподівано їх вивели на сцену й висунули