Читати книгу - "Історик"

Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.

Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! — він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. — Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.

— Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони — найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.

Нарешті, молодий чернець — улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий — розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… — метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.

Я з великою увагою сконцентрувалася на оповідачі та його дивній французькій мові, намагаючись зібрати історію в одне ціле. Батько припинив перекладати, і його виделка впала на тарілку. Коли я глянула на батька, то побачила, що він зблід, як скатертина, і пильно дивиться на нашого нового друга.

— Можна нам… — він відкашлявся й кілька разів витер рот серветкою. — Можна нам кави?

— Але ви ще не скуштували салату, — господар мав засмучений вигляд. — Так не можна. Потім на вечерю в нас ще є poires belles-Helene — смачний сир, а також gateau для молодої леді.

— Звісно, звісно, — поспішив сказати батько. — Принесіть нам все це, так.

На нижній запиленій площі лунала музика з гучномовця, там розігрувалась якась місцева вистава, у якій брали участь приблизно десять або дванадцять дітей, — усе це нагадувало мені «Кармен». Маленькі дівчатка кружляли на місці, розмахуючи оборками своїх платтячок від стегон до щиколоток, їхні голови граціозно погойдувалися під мереживними мантильями. Маленькі хлопчики тупотіли, ставали на коліно й кружляли навколо дівчаток. На хлопчиках були короткі чорні жакети, вузькі штанці, а на голові — вельветові берети. Музика гучно грала, її звуки часом нагадували удари батога, звук ставав дедалі голоснішим, коли ми підійшли ближче. Кілька інших туристів стояли й спостерігали за танцюристами, батьки, бабусі й дідусі сиділи в ряд на складаних стільчиках біля порожнього фонтана й аплодували щораз, коли тупіт хлопчиків сягав крещендо.

Ми подивилися виставу кілька хвилин, а потім повернулися й пішли нагору, по дорозі, що тяглася від площі прямо до церкви. Батько нічого не сказав про сонце, яке швидко заходило, але я відчувала, що наші швидкі кроки були пов’язані зі швидким погасанням дня, і я не здивувалася, коли раптово, за одну мить, все світло зникло з цієї дикої місцевості Коли ми сходили, на обрії виднілися самотні вершини синьо-чорних Піренейських гір. Незабаром вони злилися з синьо-чорним небом. Зі стіни церкви відкривався величний краєвид, не запаморочливий, як види біля деяких міст Італії, які мені все ще снилися. Тут відкривався широкий краєвид: рівнини й пагорби ставали передгір’ям, що у свою чергу піднімалося й переходило в темні вершини, які закривали собою весь світ. Під нами спалахнули вогні міста, довгими алеями й вулицями йшли люди, розмовляли й сміялися, а з огороджених садів линув запах, схожий на аромат гвоздики. Ластівки то залітали, то вилітали із церковної дзвіниці, кружляли над нею, немов окреслюючи невидимою ниткою повітря. Я помітила одного птаха, що непевно літав серед інших, він пересувався легко й незграбно, а не швидко, і я зрозуміла, що це кажан, якого можна було помітити лише на тлі тьмяного світла.

Батько зітхнув і поставив ногу на великий камінь, схожий на стовпчик. Може, за допомогою цього каменя забиралися на віслюка? Заради мене батько висловлювався вголос. Чим би не був цей камінь, він століттями спостерігав за цим краєвидом, бачив безліч заходів сонця, відносно недавню заміну свічок на електричні лампи, які освітлювали обнесені високою стіною вулиці й кафе. Батько знову був спокійний, після того як ми добре повечеряли й прогулялися на свіжому повітрі, але все одно мені здавалося, що у нього цей спокій не просто так. Я не наважувалася запитати його, чому в нього була така дивна реакція на історію, розказану нам метрдотелем, у мене було таке відчуття, що батько знав історії набагато страшніші, ніж та, котру він почав мені розповідати. Цього разу мені не довелося просити його продовжувати, мені здавалося, що зараз він сам цього хотів, щоб не згадувати про щось жахливіше.

Розділ 8

— Я прочитав першого листа:

13 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Мені приємно усвідомлювати той факт, що за церковним календарем сьогодні день Лючії, святої Світла. Цю традицію принесли вікінги з Італії. Що може бути кращим захистом від сил темряви — внутрішніх, зовнішні і вічних; що може бути кращим за світло й тепло, коли насувається найкоротший та найхолодніший день року? Я все ще тут після безсонної ночі. Чи будеш ти здивований, коли я скажу тобі, що зараз я сплю зі жмутом часнику під подушкою й ношу на своїй атеїстичній шиї маленький золотий хрестик? Звичайно ж, це не так, я не роблю всього цього, але я дозволю тобі уявити такі форми захисту, якщо ти хочеш знати, у них є свої психологічні й інтелектуальні еквіваленти. І з цими я не розлучаюся ні вдень ні вночі.

Підіб’ємо підсумки мого дослідження: так, минулого літа я змінив свої плани, щоб поїхати в Стамбул, я вніс зміни через