Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

він помітив, що така зброя справила на ґоблінів, котрі зненацька напали на них, величезне враження.«Повернути назад? — міркував він. — Ні, не годиться! Обійти боком? Неможливо! Іти вперед? Тільки це й залишається! Отже, вперед!» Тож він підхопився і потрюхикав далі, тримаючи просто перед собою маленького меча і торкаючись однією рукою стіни, а серце його тіпалось і тріпалось у грудях.

***

Зараз Більбо, звісно, потрапив у так званий тісний кут. Але вам слід пам’ятати, що кут цей був для нього не такий тісний, як для нас із вами. Гобіти не зовсім схожі на звичайних людей, і хоча їхні нори – гарненькі та привітні помешкання, до того ж належно провітрювані (не те що тунелі ґоблінів), – однак гобіти більш звичні до життя в тунелях, аніж ми, і так просто не втрачають здатності орієнтуватися під землею, – тим паче коли прочуняють після того, як ударяться головою. Також вони здатні безшумно рухатися, спритно ховатися, й на них чудесно гояться ґулі та синці, а ще в них багато життєвої премудрості й великий запас різних розумних прислів’їв, що їх люди переважно ніколи не чули або давно забули.

І все-таки мені б не хотілось опинитися на місці пана Торбина. Тунель, здавалося, був нескінченний. Більбо тямив лише те, що він, як і раніше, неухильно спускається вниз і тримається того самого напрямку, попри всі вигини й один-два повороти. Вбік раз у раз відгалужувалися проходи – він бачив їх у відсвіті свого кинджала і намацував рукою виломи у стіні. Проте він не звертав на них уваги – лише поспішав у страсі перед ґоблінами та напівуявними темними тварюками, які могли б вискочити звідти. Усе далі й далі просувався він, заглиблювався все нижче й нижче, і все ж не чув жодного звуку, крім шуму крил кажанів, які час від часу пролітали в нього біля вух, – спершу це його лякало, а потім стало повторюватися так часто, що вже не турбувало. Не знаю, як довго він отак трюхикав, ненавидячи це своє блукання, але й не сміючи зупинитись, – усе далі й далі, аж доки не знемігся до самого краю. Йому здавалося, що його шлях проліг через завтра й усі прийдешні дні.

Раптом, нічого подібного не сподіваючись, він із розгону залопотів по воді. Бр-р-р-р! Вона була крижана! Більбо миттю шарпнувся назад. Він не знав, чи то була просто калюжа на дорозі, чи прибережні води підземного струмка, чи край глибокого темноводого печерного озера. Кинджал його вже ледве світився. Зупинившись, Більбо почув, напруживши слух, як із невидимого склепіння у воду «крап-крап» – крапають краплі. Жодних інших звуків.

«Отже, це калюжа або озеро, а не підземна ріка», — вирішив Більбо. Проте не наважувався забрести у воду в темряві. Він не вмів плавати, а ще йому з голови не йшли огидні слизькі тварюки з великими виряченими очима, які звиваються у воді. Дивні істоти водяться в калюжах і озерах у надрах гір: риби, чиї предки запливли туди бозна-скільки років тому й уже не випливли звідти, а тим часом їхні очі все більшали, більшали й більшали, через те що вони силкувалися бачити в мороці. Там є й інші тварюки, ще слизькіші, ніж риби. Навіть у тунелях і печерах, які прорили для себе ґобліни, є незнані їм створіння, які прослизнули туди і залягли в темряві. А є й такі печери, чиє походження губиться у віках, печери, які з’явилися задовго до появи ґоблінів, бо ті лише розширили їх і поз’єднували переходами, а первісні мешканці – все ще там, у потаємних кутках, скрадаються і рознюхують усе довкола.

Тут, глибоко під землею, край темної води жив старий Ґоллум, маленьке слизьке створіння. Не знаю, звідки він узявся і хто або що він був за один. Він був просто Ґоллум – темний, мов сама темінь, за винятком двох великих круглих білястих очей на вузькому писку. В нього був човник, і він безшумно ковзав у ньому по озеру – бо то таки було озеро, широке, глибоке та страшенно холодне. Він веслував довгими задніми лапами, звісивши їх через борт, але не залишав на воді ні брижинки. Отакий він був. Він видивлявся своїми білястими, подібними до ліхтарів очима сліпу рибу і блискавично хапав її довгими пальцями. М’ясо він теж полюбляв. Йому смакували ґобліни, якщо вдавалося їх роздобути, але він дбав про те, щоб вони його не викрили. Він просто душив їх іззаду, коли якийсь необачний Ґоблін спускався сам до краю води, а Ґоллум саме нишпорив поблизу. Втім, ґобліни забрідали туди рідко, бо відчували, що там, у глибині, в самісінькому серці гори, чигає на них щось прикре. Вони надибали озеро ще за сивої давнини, коли рили свої тунелі вглиб, але виявили, що не можуть просунутися далі, тож їхні ходи в тому напрямку там і закінчувались, і ґоблінам не було жодного сенсу ходити тим шляхом, – якщо тільки їх не посилав туди Верховний Ґоблін. Часом йому кортіло скуштувати озерної рибки, і часом він так і не міг дочекатися ні рибки, ні ґобліна-рибалки.

Нині Ґоллум жив на слизькому скелястому острівці посеред озера. Він іще здалеку помітив Більбо своїми білястими телескопічними очима. Більбо його не бачив, але Ґоллум дивився на нього з величезним подивом, бо ж було видно, що то зовсім не Ґоблін.

Ґоллум заліз у човника й відчалив од острівця, а Більбо тим часом сидів, збентежений, на березі, загубивши і дорогу, і голову. Зненацька де не взявся Ґоллум і засичав-зашипів:

— Ос-сь ми й у лас-сці, хай йому тряс-сця, мій дорогес-с-с-сенький! С-судячи з ус-сього, це виш-шукане час-стування, щонайменш-ше лас-сий ш-ш-шматочок для нас-с, ґоллум! — і коли він вимовив «ґоллум», із його горлянки вирвався страшний ковтальний звук. Ось чому в нього було таке ім'я, хоча сам він завжди називав себе «мій дорогесенький».

У гобіта мало серце не вистрибнуло з грудей, коли він несподівано почув оте сичання над самим вухом і побачив утуплені в нього білясті очі.

— Ти хто? — спитав він, штрикаючи перед собою кинджалом.

— Хто він, мій дорогес-с-с-сенький? — просичав Ґоллум (він завжди розмовляв сам із собою, бо розмовляти йому було ні з ким).

Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив – лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.

— Я пан Більбо Торбин. Я відстав од ґномів,