Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

Або Лікар, який втік від Диявола і давно ним забутий. Йому важко знайти у собі Притулок, не знаючи ціни власної душі. Чи той хлопчина, що зараз тішиться паперовим драконом, ― чи буде завжди ним тішитися?

У кожного ― свій Притулок, великий або малий. Не хочеться вигадувати інших слів, проте усі ці притулки ― різні.

Глянеш їм у очі ― обов’язково знайдеш біль. Бо то людські очі. Вони не можуть бути холодні й чисті, як очі Бога, котрий не має минулого і ніколи не повертається назад. Ці люди гадають, що вони шукають істину, а насправді ― способу повернутися назад. (І я колись повернуся назад!) Шкода, що не можна взяти із собою Притулок і поставити наче намет у пустелі, чи на роздоріжжі, чи на площі якогось міста. Щоб більше людей втрапило до нього. Хай би спочили часину…

Здасться, таке вже було колись. Та й чи є щось нове на світі?..

І Старий, позіхнувши, задрімав, бо вітер змінився і несе із собою снігові хмари. Може, вони злякаються дракона і повернуть назад? «Чи всі дрова порубані?» ― подумав він і заснув.

Лікар зняв кота з колін, поклав на ліжко. Той спросоння зачепив його кігтем.

― Тихо, тихо! Спи!

Яків підкинув у грубку кілька полін, щоби було тепліше. Дракон якраз пролітав над подвір’ям, але з невеликого вікна, запнутого фіранкою, він не міг його бачити. Та хіба це мало якесь значення? Дракон летів не тому, що хотів похизуватися. Він був лише знаряддям у руках Лі, який тримав мотузку ― і відпустив.

Джон Сміт скрикнув, бо Лі раптом кудись зник.

Дивлячись услід дракону, Сміт пожалкував за ним. Вітер розшматує дракона, як тільки той повернеться проти нього. І вже не зможе літати. Джон спіймав себе на думці, що думає про паперову забавку як про живу істоту, хоча й Лі вважав так само. Усе, створене руками, уподібнюється до живих створінь і вміє повторювати думки майстра. Лі знав давню науку співжиття людини і речей, тому в Бібліотеці усе, крім книг, було зроблене його руками.

Але повернемося знову до Джона Сміта. Стежачи за драконом, який літав над Притулком, ніби хизуючись своєю пишнотою, Сміт угледів на стежці, що вела від Східних воріт дві постаті ― меншу й більшу. В одній він упізнав Писаря Антона, а друга виглядала чи то на дитину, чи то на карлика. То міг бути і карлик. Бідолахам доводиться чимало терпіти у тому світі. Джон Сміт знав одного з них, Сільвера, винятково потворного горбаня, який ходив від будинку до будинку, продаючи голки, нитки, олівці, надувні кульки, й не раз діставав від хлопчаків каменем у спину. Дивно, але голова у нього була зовсім сива. Якось він зник з містечка назавжди. Казали, що ніби його зіштовхнули з греблі, де Сільвер часом перепочивав. Маленькі ноги втомлювалися, нелегко було носити водночас на спині горб і клунок з товаром. Жив Сільвер у Мейєрової вдови, трохи несповна розуму. Сміялися з її слів про пожильця: «Та хіба я знаю? Певно, відлетів з дикими гусьми!»

Через це Джон Сміт довго не міг купатися в річці. У сплутаних мертвих водоростях, що огортали каміння, йому ввижалися сиві патли Сільвера. І коли він кричав ночами, ніхто не заспокоював його. Батько спав мертвим п’яним сном. Джон Сміт не вірив, що горбань міг полетіти. Той був, як усі у містечку, карликом душею. І те, що він зник, могло означати, що йому набридло таким бути, а могло означати і щось інше.

Тим часом дракон зник з очей, і з раптово потемнілого неба сипнув густий перший сніг. Як ми знаємо, Джон Сміт помилявся. З Антоном була нова мешканка Притулку ― дівчинка Христинка, яку той намагався захистити від поривів вітру. Сніг почав падати саме тоді, коли вони щасливо дісталися до будинку, де було тепло і пахло старістю, світом тих, з ким уже нічого, крім смерти, не може трапитись. Їм лишається сидіти вдома і чекати, коли до них або по них прийдуть.

Старий і Марфа дивились у вікно на несамовитий танок снігу, не помітивши Антона з дівчинкою, доки холод із відчинених дверей не дістався до їхніх плечей. Уся їхня увага була зосереджена на дивовижному небесному явищі. Старий замислився над тим, як виникає сніг у порожньому просторі, чому його так називають, яка сила змушує сніг падати на землю. Діти ставлять ці питання і, не отримавши від дорослих відповіді, більше ніколи не шукають її. Існує багато і питань, але мало відповідей, і все ж, подумав Старий, я хотів би дізнатися, бо ще не один раз сніг виникатиме просто так, з нічого.

Відчувши нарешті в кімнаті інше дихання. Старий обернувся. На його устах ще залишався слід усмішки, і для Антона вона ніби освітила напівсутінкову кімнату. Він приводив сюди прибульців лише тому, щоб побачити Старого, без якого напевно не зміг би жити.

Старий побачив дівчинку, яка все ще тримала Антона за руку ― наче його думки матеріалізувались. А може, так і було, адже Притулок належав до тих явищ, реальність яких не можна довести. Це все одно, що торкнутися хмарини в небі. Різниця лише у тому, що хмарина реальна здалеку, а Притулок ― лише тоді, коли знайдеш Східні Ворота, увійдеш через них і побачиш землю, населену людьми.

Дівчинці здалося, що це сон. Вона бачила колись уві сні Антона, який стояв під ліхтарем і дивився на неї. Обличчя цих людей були їй знайомі, можливо, вони зустрічалися сто чи тисячу років тому, і тепер відчули одне до одного прихильність і довіру. Христинка глибоко зітхнула, коли Марфа простягла до неї руки:

― Ходи, дитинко, погрійся… Ти в себе вдома.

Христинка не мала дому, відколи мама потрапила до лікарні, й повинна була, згідно з людськими звичаями, замерзнути десь у темному закапелку на вулиці. Тому ці слова збентежили її. Сміливість покинула її. Зараз її почнуть розпитувати. А хіба може семилітня дитина описати світ, який від самого народження ненавидів її, обридливо мив руки, навіть коли торкався її поглядом, хоч вона була гарна, трохи брудна, але чиста, як кожна дитина, чиє тіло і душу ще не встигли зганьбити.

― Я помру, як моя мама, ― сказала вона раптом, ― У мене ― СНІД… «Сніг» причулося Старому. «Так, сніг, ― подумав