Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

Я знизав плечима:

— Не втямлю, про що ти кажеш.

Він замахнувся нв мене, але не вдарив, бо вовк вищирив на нього зуби, як перед тим його кінь на мене.

— Все. Давай їхати. Я вже знаю дорогу.

Я змерз і хотів їсти, а до сідла. була приторочена чимала торба. Проте я не був навчений щось просити.

— Це вже недалеко, — змилувався молодець. — Мені наказали тебе відвезти і я це зроблю, бо так захотів мій пан.

І він подивився чомусь на торбу.

Спас, близько 1294 року

Невдовзі ми виїхали на рівну дорогу, що вела вздовж великої ріки. Я ще не бачив такої широкої дороги. По ній могли їхати поруч три вози. Вона вся була попорена слідами від коліс, але зараз цілком порожня. Над рікою сивими пасмами стелився туман, а гори були в імлі.Тепер я міг краще роздивитися лице свого супутника й повелителя від імені Купця з Добромиля. Він був зовсім юний, однак виглядав на хворого. Очі позападалися й були червоні, а уста запеклися. Коли зненацька зійшло сонце і вдарило просто в очі сліпуче світло, він здригнувся і насунув на чоло каптур.

— Кляте сонце! — пробурмотів він і так різко повернув конем, що я ледве не звалився..

Мені, навпаки, стало добре, бо сонце почало мене зігрівати. Я веселіше подивився довкола й побачив справа високу гору, на яку падало проміння вранішнього сонця, а на самій верхівці дерев’яні зруби з вежами, що здавались золотими. Це було так гарно, що я не міг відвести очей.

— Що це?

— Княжий замок, — процідив крізь зуби хлопець. — Ото буде лихо, як нас помітить сторожа! Як ти думаєш, звідти долетить до нас стріла?

Я прикинув на око й поважно відповів:

— Не долетить.

— Береженого Бог береже, — буркнув він. — Ліпше нам з’їхати з дороги і сховатися в лозах.

Ми спішилися і рушили вздовж берега… Вода дуже шуміла, бо ріка була не лише великою, а й бистрою. І так понад воду ми дійшли до якогось села, що простяглось вздовж берега наче змія. Ніде не видно було ані душі.Перша хата, що стояла на початку села, і виявилась тим місцем, до якого ми їхали всеньку ніч. Я був прикро розчарований. Хата була дуже стара, пошарпана й дивом трималася купи. А на драній стрісі сиділа ворона. Ця хата була ще гіршою, ніж та, в якій я жив. Хлопець прив’язав коня до кілка, що стримів ніби сам по собі віддалік, вкрив коня попоною, яку витяг з торби, а саму торбу взяв у руки, притиснувши до грудей.

— А тепер слухай мене, малий вилупку! — сказав він. — Не смій розтуляти писка, бо в цій хаті живе великий ворожбит, старший над усіма. Будь гречним і покірним, бо, як ти йому не сподобаєшся…

Я кивнув, бо виглядав молодець дуже перестрашеним. Ми стали перед вікном. Так, видно, було заведено у ворожбитів: чекати, доки тебе не покличуть. Щоб зняти напруженість моменту, я задивився на гору, де був княжий замок. Найстарший у краю князь живе на горі в золотому теремі, а найстарший серед ворожбитів мешкає у старезній халупі.Невже князь боїться того ворожбита? Певно, слуга купця вирішив мене просто налякати. Нарешті двері отворились і звідти вийшов невисокий чоловік з довгим сивим волоссям.

— Чого стоїте, діти? — спитав він. — Не бійтесь, я вас не з’їм!

Хлопця образило це звертання. Він аж прикусив губу. А я ні, бо то була правда. Ми вклонились і пішли до хати. Ворона шугнула поперед нас і коли ми увійшли, вже вмощувалася на печі.Молодець спершу обережно поклав на лаву торбу, а потім уже сів, поклавши на свою ношу руку. Видно, віз там щось дуже коштовне.

— То як тебе звати, синку? — спитав мене ворожбит, бо, либонь, знав мого попутника.

— Позичений, а від цієї весни — Позичений Сівач.

Старий зайшовся від сміху:

— Отак і охрестили тебе?

— Я не пам’ятаю, чи мене хрестили.

— Ну, звісно, не пам’ятаєш, пуцьверінку!

Старий помовчав, не звертаючи жодної уваги на мого провожатого, котрий у своїй чорній одежі з каптуром нагадував ворону, а тоді спитав прямо:

— А що ти вмієш?

— Сіяти, — бовкнув я першим ділом і похвалився: Після мене птахи із землі зерно не вибирають.

Я подивився трохи з острахом на ворону, ану ж це їй не сподобається.

— А хмари вмієш розганяти?

Я здивувався:

— Чим?

— Словом, небоже, словом! Щоб дощу не було чи граду. Умієш?

— Ні.

— А я вмію, хоч не рожденний, а роблений опир.

І ворожбит начебто втратив до мене цікавість. Обернувся до молодця:

— Ну, що скажеш?

— Мій пан велів його привезти до тебе.

— Нащо мені сей хлопець? Чим я буду його годувати? Та й підросте, заберуть від мене. Якби він був калікою, то послав би його на жебри.

— Ну, се не важко! — вищирив зуби, як кінь, бісів слуга. — Я вам можу зробити з нього каліку.

Я весь похолов. За що він мене так ненавидить?

— Ти що, дурню, не знаєш наших законів? — розсердився не на жарт ворожбит. — Щось ти приховуєш…Ану, дивись мені в очі! Як звешся, бо я забув?

— Лука.

— Кілько літ маєш?

— Сімнадцять.

— Твій пан зробив тебе опирем силою, чи ти сам схотів?

— Сам.

— А давно?

— Позавчора.

Тут хлопець гримнувся на коліна і сльози градом покотилися з його очей:

— Благаю вас, поможіть! Порятуйте його!

— О, плаче! Який з тебе опир? Хіба опирі плачуть? Давай сюди торбу, я сам спитаю твого господаря, що сталось. Хіба не казав я йому, що опиреві статки ні до чого? У мене, бач, нічого нема…

Лука вийняв з торби ще одну, з полотна, спід якої був вимащений чимось іржавим. Далі спідлоба зиркнув на мене:

— Нехай він вийде!

— Хочеш вийти? — спитав мене ворожбит.

— Ні.

— Се мені подобається!

Хлопець тремтячими руками витяг з торби щось кругле, завинене в червону шмату, й поставив цей предмет на столі.Я вже здогадався по запаху, чого слід чекати, однак не думав, що відрізана людська голова виглядає так гидко. Я аж зажмурився.

— Вуйку! — сказав Лука благально. — зробіть щось!

— Що?

— Не знаю. Але мій пан не повинен вмерти!

«Та він уже вмер! — здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!»

— А де його тіло?

— Згоріло. Та я найду вам тіло!

— Тю, дурний! — сплюнув ворожбит. — Та ж сам кажеш, що