Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— …То хто ж то все-таки такий? — спитав незнайомий мені притишений голос.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказала Серафима Михайлівна.

— Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, — вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. — Ти могла б уже звикнути.

— До цього звикнути неможливо, — заперечила мати. — Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?

— Ніхто.

— От-от — ніхто. Невже це тебе не лякає?

— Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.

— Господи, якби я знала…

— Мамо…

Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.

Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка — нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу — це зробити неможливо.

— Послухай-но, — сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, — тобі потрібно зупинитися.

— Ох, мамо, — зітхнула дочка. — Прийде час — і все зупиниться само собою.

— Але ж це… Це аморально…

— Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.

— А коли я не пущу тебе?

— Не сміши, мамо…

Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:

— Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.

— Але ти не пояснила, хто це?

— Я й сама не знаю.

— О, впізнаю мою матусю, — стиха засміялася дочка. — Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…

— Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..

— Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?

— Ні, з нашого міста.

— Тоді взагалі нічого не розумію.

— Бачиш, — якось винувато сказала матір. — У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…

— І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.

— Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…

— Що ми?

— Нічого… Просто я щойно подумала — можливо, б ви познайомилися.

Як усе, виявляється, просто! Я ледве не присвиснув від почутого. Ось тобі й благородство! Чи, може, Серафима Михайлівна проникла в мої нічні видіння? І вирішила якось допомогти.

— Мамо, ти що ж — надумала шукати мені жениха? — сказала тим часом ця, ще невідо-ма мені, Лара.

— Ні, але…

— Що — але? Чи я за твоїм задумом мала розраджувати невідь-кого?

— Ні, але мені здалося… Мені здалося, що в нього, як і в тебе, за плечима якась прови¬на. Ви обоє… Коли такі люди стрічаються…

— Яка провина, мамо?

— А твій Георгій?!

— Боже, ти живеш у позаминулому столітті! — вже голосно вигукнула дочка. — Двоє винних зустрічаються і знаходять щастя! Ха-ха, аж плакати хочеться від розчулення!

— Тихо, Ларочко, — застерегла матір.

— Він, мабуть, вже й так не спить, коли досі не втік.

Зацокотіли підбори, мені потрібно було хоча б пірнути з головою під ковдру, але я не зробив цього. У дверях постала струнка жінка в модному світлому плащі. Яскраво-коричневе волосся ледь сягало плечей, але на диво гармонувало із трохи видовженим обличчям. Різкі порухи видавали рішучість, а вся постать випромінювала неприховану силу.

— Та він підслуховував нашу розмову, — вигукнула вона. — Ось, будь ласка, мамо, йди, помилуйся на цього джентльмена.

Дочка Серафими Михайлівни переступила поріг і стояла вже в моїх ногах, коло самого бильця, дивилася з неприхованою ворожіс¬тю і навіть презирством. За її плечима поволі виникла матір, зодягнута тепер у темно-си¬ній байковий халат.

— Доброго ранку, — якомога чемніше привітався я.

— Доброго ранку — відповіла Серафима Михайлівна.

— Вас, очевидно, вигнала з дому дружина, і ви не знайшли нічого кращого, як прийти сюди? — сказала Лариса.

— Уявіть собі, навпаки — я сам себе вигнав з дому, бо дім цей став порожнім. Знаете, як порожніє дім, коли хтось його покидає? Були часи, коли люди через це стрілялися. У вас пістолета, бува, нема?

Я вимовив це хрипким тихим голосом, хоч і намагався теж надати йому відтінку іронічності.

— Тоді ви…

— Смішний?

Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.

— Мені забиратися?

Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла — сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.

Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…

На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.

У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.

— Я, очевидно, вернуся ввечері, — сказала до матері так, наче мене й не було поруч.

— Ти снідала? — спитала мати.

— Авжеж. А пообідаємо в лісі.

Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.

— Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? — вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: — Я справді ввечері буду вдома,