Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Мей трохи задумалася над цим.

— Справді… Можна й так вважати. — Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. — Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?

— Колодязь? — поцікавився я. — Який ще колодязь?

— Тут є висохлий колодязь, — сказала Мей. — Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?

Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.

Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним. У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати «цілковитою втратою чутливості». Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.

Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев’яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані — видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з’явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.

Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий — його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався — трохи відгонило пліснявою.

— Води нема, — сказала Мей. — Колодязь без води.

«Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, — думав я. — Доріжка без входу і виходу. І ще…»

Дівчина підняла з-під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.

Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:

— Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?

Дівчина здвигнула плечима.

— Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно — може хтось упасти. Правда?

— Мабуть, що так, — погодився я. — Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.

Раптом я згадав слова Хонди: «Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно». Виходить, колодязь я вже знайшов.

Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. «От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!» — подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.

Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.

— Мені пора додому.

Мей трохи насупилася.

— Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.

Коли ми перетинали сад, кам’яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.

— До смерку ще багато часу, — сказала дівчина, не дивлячись на мене.

— Справді досить багато, — погодився я.

6

Про Куміко Окаду й Нобору Ватая

Я ріс у сім’ї одинаком, а тому ніяк не міг собі уявити, що почувають брат і сестра одне до одного і як спілкуються між собою, ставши дорослими і почавши самостійне життя. Щоразу, коли заходила мова про Нобору Ватая, обличчя Куміко набирало дивного виразу — наче помилково їй у рот потрапило щось незвичне на смак. Однак що ховалося за цим виразом, я не здогадувався. Куміко знала, що до її старшого брата я зовсім не відчуваю чогось схожого на прихильність, і вважала це само собою зрозумілим. Зрештою, і вона сама не була ним до краю захоплена. Якби не їхня кревна спорідненість, то, гадаю, майже неможливо було б уявити собі їх за дружньою розмовою. Але вони доводилися одне одному близькими родичами — братом і сестрою, і це трохи ускладнювало їхнє становище.

Тепер Куміко майже не мала нагоди зустрічатися з Нобору Ватая, а я зовсім перестав бувати в домі її батьків. Як я вже казав, після досить бурхливої сварки з її батьком я порвав з ним усякі стосунки. Досі я нечасто — можна на пальцях порахувати — вступав з людьми в перепалку, але якщо вже я заводився, то йшов до самого кінця. Тож коли я виклав тестю геть усе, що накипіло на душі, мій гнів, як не дивно, кудись пропав. Ні ненависті, ні зла не залишилося. Здавалося тільки, ніби я звільнився від тягаря, який довелося довго нести на собі. Я навіть подумав, що цьому чоловікові випало нелегке життя, навіть якщо воно здається мені непривабливим і дурним. «З твоїми батьками більше не зустрічатимусь, — сказав я Куміко. — А ти можеш, якщо захочеш, це мене не стосується». Однак вона навіть не пробувала з ними побачитися. «Мені цього також не треба. Невже ти думаєш, що досі я до них навідувалася тому, що дуже хотіла?» — сказала Куміко.

Нобору Ватая жив тоді разом з батьками, однак у сварку між мною і батьком не втручався, а тримався зверхньо осторонь. У цьому не було нічого особливо дивного. Бо він не виявляв до мене жодної цікавості й уникав особистих стосунків, якщо в цьому не було конечної потреби. Тому після розриву з батьками дружини я не мав приводу для зустрічі з ним. Не мала його також Куміко. І він, і вона були зайняті. Крім того, вони ніколи не почувалися особливо близькими.

Однак іноді Куміко телефонувала братові в університетську лабораторію, а він їй — на роботу (але ніколи — до нас додому). «Я сьогодні дзвонила братові» або «сьогодні брат мені дзвонив» — ось усе, що я від неї чув, але про що вони розмовляли, я не знав. Зрештою, я особливо не допитувався, а Куміко без потреби не вдавалася в подробиці. Зміст їхніх розмов мене не цікавив. Та це не означає, що