Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Добре, зараз щось придумаю.

Через п’ять хвилин бабуся принесла два підноси. На кожному була миска з вівсянкою, посипаною коричневим цукром, і тарілка з полуницями і порізаними бананами. Поки ми їли, бабуся сиділа біля нас на ліжку і розглядалася по моїй кімнаті. У ній ще відучора був безлад.

— Що тут сталося? — запитала вона.

Я стенула плечима.

— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?

— Ні, — збрехала я.

— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?

— Можливо, — відповіла я.

— Подивися під тарілку, — сказала бабуся.

Я підняла тарілку з фруктами.

1. Закінчити розпаковувати речі.

— Добре, — сказала я. — Я поїла.

Я простягнула бабусі піднос із напівз’їденою вівсянкою.

— Фрукти я залишу — на випадок, якщо ти зголоднієш, — сказала бабуся, ставлячи тарілку на нічний столик.

Бріджет віддала їй свій порожній піднос.

— Дякую за сніданок!

— На здоров’я, — відповіла бабуся і пішла з кімнати.

Я знову натягнула на голову простирадло. Бріджет зробила те саме, тож вона могла мене бачити.

— Хіба ми не збираємося прибирати твою кімнату? — запитала вона.

— Може, пізніше, — відповіла я.

Поки Бріджет намагалася лежати тихенько, я майже заснула, а потім вона стала крутитися і, нарешті, здалася й розкрилася. Вона вилізла з ліжка і стала переглядати мої речі.

— Що ти робиш? — запитала я, не розплющуючи очей.

— Складаю одяг, — відповіла Бріджет.

Я розплющила очі й побачила, що це правда: вона склала чималий стос одягу на підлозі. Я дивилася на неї. Бріджет взяла всю цю купу і понесла до комода. Висунула верхню шухляду.

— Ти знаєш, що тут уже є якісь речі? — запитала вона.

— Мммм, — відповіла я.

— Дивись, фотографії.

— Лиши їх там, добре?

Бріджет проігнорувала мене. Вона кинула одяг на ліжко і підійшла до мене з оберемком фотографій.

— Це бабусині діти?

— Так, — відповіла я.

— Котра з дівчат — твоя мама?

— Найменша дівчинка, — сказала я і показала її на фотографії, де троє дівчаток демонструють танцювальні па.

Бріджет сіла.

— Ти сумуєш за нею?

Я стенула плечима.

Бріджет переглядала фотографії.

— А ці не дуже старі. Хто це?

Вона розглядала одну з фотографій. Двоє маленьких дівчаток видувають бульбашки. Вони вдягнені у білі великодні сукенки, на колготах, на колінах, — яскраві червоно-оранжеві плями, такі самі — на підошвах туфель.

— Це я, — сказала я.

— І твоя сестричка?

— Так, — відповіла я.

— А що це таке червоне?

— Багнюка.

— А чому такого дивного кольору?

— Бо вона такого кольору.

— Ніколи не бачила багнюки такого кольору.

— Така вона у Вірджинії. Не така, як тут. Тут бруд змивається. А отой червоний ніколи не відпирається.

Бріджет уважно розглядала плями на фотографії.

— Ти знаєш, що у тебе акцент? — запитала вона.

— І в тебе також.

— Ні, в мене немає.

— Є. Ти говориш, як янкі.

— Що? — вигукнула Бріджет, але вона не образилася, а засміялася. — Як хто?

— Хтось із Півночі. Тато часом так називав маму. «Ну точно, як янкі», — казав він.

Бріджет проглянула ще кілька фото. Тато підкидає дворічну Саванну — це був той самий Великдень. Мама накриває на стіл і подає свою улюблену страву — шинку з ананасом. Я лежу на спині, руки запхала у великодній кошик.

— Твій тато не з цих країв?

— Ні, — відповіла я, а Бріджет підсунулася до мене ближче. — Він із Джорджії. Вони з мамою познайомилися там, коли мама подорожувала. А коли вона повернулася додому, вони писали одне одному листи, а потім вона переїхала туди, і вони одружилися.

Ми мовчали,