Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Раніше значно простіше було заробити, — відповів на моє непоставлене запитання Ожигов. — Головне — творчо мислити. Ми з товаришем моїм мислили, їздили по забутих російських глибинках. Чудових, варто сказати, пейзажів надивилися. Масу історій наслухалися. Тисячу доль через власні серця пропустили.

Що далі Ожигов розповідав, то симпатичнішим здавався мені. Хто б міг подумати, що фінансового ділка можуть цікавити чиїсь долі чи пейзажі?

— А головне, купу грошей заробили.

Ожигов зробив паузу й глянув на мене, оцінюючи. Видно, я слухала з достатньою зацікавленістю. Бізнесмен хитрувато посміхнувся і провадив:

— Приходимо до голови колгоспу в якому-небудь Богом забутому селі, відрекомендовуємося, як годиться: Ожигов П., — для наочності, бізнесмен підхопився, став струнко й заходився рапортувати, — активіст, комсомолець, спортсмен, а головне — вільний художник. Усе сказане мій товариш, який у нас завжди відігравав роль людини практичної, належними документами підтверджував. Після настільки вражаючої церемонії ми переходили до суті справи. А суть полягала в тому, що наша комсомольська організація послала двох художників їздити світами та в провінції народ агітаційними матеріалами підтримувати. Ну і відразу, природно, починали ми голосними назвами та іменами кидатися. «От у вашому районному центрі в кімнаті для комсомольських зборів бачили портрет Леніна? Це ми писали. Нас особисто товариш такий-то, голова тамтешній, просив». Слід зауважити, що такої кімнати в місті цілком могло й не існувати, але наш співрозмовник, звичайно, про те не здогадувався. Прізвище голови начебто справжнє, то чого ж сумніватися? Ще додам, що прізвище комсомольського голови в районному центрі кожен собака знав і будь-який алкоголік за склянку продиктувати міг. Отак ми завершували саморекламу і розпочинали рекламу правлячої партії. «Хочете, ми вам кабінет портретом Ілліча прикрасимо? Уже є? Це погано. Точніше, добре. Що? А «Колгоспник! Вперед до перемоги в битві за врожай!» на вході в сільраду? «Пальцями і яйцями у сіль не тицяти!», чи «Спасибі нашим кухарям…» для їдальні? Бідолашний голова й без того отетерів від факту, що до нього в безнадійну глушину раптом художники заїхали. Він і без жодної реклами неодмінно щось та замовив би. А з такими розмовами й поготів ставав як шовковий. «У клубі треба «Слава! Слава! Слава героям!» написати!», — іноді пробивало й мого товариша на натхненні проповіді, — звичайно дослівно, бо це ж сказав великий поет революції. Хто? Не знаєте… Оце так-так! Маяковський, певна річ». Одним словом, оформляємо замовлення за всіма правилами, твердою рукою малюємо, беремо грошики та й відчалюємо потихеньку. Солідні гроші, між іншим, у такий спосіб зароблялися. Але це ще перші спроби тільки. Ось далі, в Середній Азії, то вже справжні прибутки почалися.

— Ну? — чутливо зреагувала я на чергову театральну паузу.

— Та куди вже від вас подітись, поділюся досвідом. На жаль, він уже нікому не придасться, — вочевидь потішений моєю жвавою зацікавленістю, загадково промовив Ожигов. — Почалося все, просто як у анекдоті: їде старий єврей… Був у нашому училищі один викладач. Щойно стало можливо, зібрався на історичну батьківщину. Нас із товаришем він завжди як кращих з юрби виділяв. І вирішив нам послугу зробити. Дотепер я цьому викладачеві найнижче вклоняюся. Віддарував він нам одну річ, котра і його, і родину його все життя годувала. Нізащо не здогадаєшся, про що йдеться!

— Не беруся навіть і пробувати… Може, скатертину, що сама страви готує?

— Майже. Вручив він нам негативи широкоформатні, за допомогою яких звичайним кустарним способом фотодруку можна було робити плакати з техніки безпеки. Пригадуєш такі? Рідні радянські комікси з закликами не стояти під стрілою, не длубатися в носі та мити руки перед вживанням отруйних грибів? Відверто кажучи, вони нікому на дух не потрібні були. Але ми добросовісно постачали свого часу тими плакатами всі підприємства Середньої Азії. Нас чарівне слово «план» виручало!

— Ви що постачали директорам підприємств анашу? — не зрозуміла я.

— Жах!!! — загарячкував раптом мій співрозмовник. — Кого країна виростила?! Велике слово «план» у них тепер тільки з наркотою асоціюється! Ех, у тридцяті роки б вас усіх… «План», рибко моя золота, — це «план». «План» — це значить, що коли я за квартал визначену кількість свого товару не реалізую, то мене начальство живцем зжере. І саме це я з сумним обличчям повторював директорам підприємств. І тому вони, не шкодуючи казенних грошей, ставилися до мене з розумінням і плакати мої задешево розкуповували. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого. Мережевий маркетинг у чистому вигляді. Тільки зараз вони кажуть, що їхня Канадська Оптова Компанія розпродаж проводить, а ви на неіснуюче начальство скаржилися.

— О, як часи змінилися! Раніше люди крам купували, аби продавця виручити. А тепер навпаки — тільки про себе піклуючись. Раніше заради взаємодопомоги, а тепер — щоб дешевше за сусіда скупитися. Січеш?

Я не сікла, оскільки, якщо робити такі порівняння, слід би зважати ще й на той факт, що раніше люди державними грішми розраховувалися, а тепер своїми кревними. Але сперечатися з емоційним оповідачем якось не хотілося.

— Загалом так, — підтвердила я, — а далі?

— Що далі?

— Ну… Після цього періоду ви чим займалися?

— Багато чим, — метушливо відмахнувся Ожигов, — у часи перебудови навіть спекулянтом був.

— Хто ж ним тоді не був? Але, якщо хочете, я про це не писатиму.

— Ой, та пиши на здоров’я! Офіційно там усе чисто було. І потім, хто зараз колишні справи зачіпатиме? Якщо копнути, то за кожним другим щось подібне стоїть.

— Але все одно, — я наївно посміхнулася, — такий матеріал може привернути небажану увагу…

— Не боюся я зараз привертати увагу, — й собі посміхнувся Ожигов. — Нема за що їм