Читати книгу - "Змій"

— Ні, — відповідає він. — Не рівні.

Вона знов підводить очі, а його очі, що вона бачить перед собою, такі сині, надзвичайно сині. Хто цей чоловік? Обличчя того, хто грає Тіаполо, вона змогла б упізнати навіть за маскою, і розуміє, що той гравець не є загрозою. Може, цей незнайомець — людина Контаріні, гравець, що тягне за ниточки своєї невловимої маріонетки? Але ж ні.

Ні.

Вона знала це від тієї миті, як він сів, їй не потрібні були слова, щоб знати, хто він, ким він є, що йому зараз потрібно.

Він грає Фальєре, і хоча на шахівниці вони рівні, на більш важливій гральній дошці все інакше.

Вона знає, і знає це вже певний час: він виграє. Він виграв Занзано, і хоч на даний час Сенат, як на її думку, схиляється до Контаріні, Фальєре має ще багато карт, він чекає на час для головного ходу.

— Що б ви зробили? — питає вона, майже дивуючись тому, що заговорила. — Щоб виграти, що б ви зробили?

Він не робить паузи, щоб подумати над запитанням.

— Що завгодно, — відповідає він. — Що завгодно.

— Я теж, — каже вона, відхиляючись від шахівниці.

Потім:

— Нам треба припинити це, — каже вона, вказуючи на гру між ними.

— Але ж ви сказали, що в ній позиції рівні.

— На дошці, що перед нами — рівні, але ми зараз граємо іншу гру, за іншими правилами. Мені не подобається її нерівність.

— Ніхто не казав, що ця гра проста. Якщо ви почуваєтеся не готовою до цього виклику...

— Ви ставите під сумнів мою готовність через мої дії, чи через мою стать?

— Я просто питаю.

— Ви помиляєтеся.

— Невже?

— Щодо однієї речі. Ви кажете, що я програю, але ви помиляєтеся. На цей час ви та, можливо, Контаріні набрали більше очок, виграєте у виборах. А я ні. Але мій час, пане, ще не настав. Не припускайте, що виграли, доки не всі гравці зробили свої ходи.

— Я нічого не припускаю. Однак, міледі, ви тут сама в Домі Ігор, у той час як ваш п'яний чоловік перелюбствує та грає сам у будинку, який ви бажаєте залишити позаду. Ви напускаєте на себе поважного вигляду та виголошуєте все так, ніби це доктрина, але ви досі лише дочка єврейки. Що ж до гри між нами... Пропоную вважати її нічиєю. Чи ви бажаєте випробувати свою спритність сьогодні задля приготування до завтра?

Її долоні м'яко лежать на колінах. Її голос легкий, як подих. І першим, і другим вона опанувала дуже давно.

— Назвімо це нічиєю, — каже вона. — Гадаю, радості в цій грі вже не залишилося.

Сама.

У темряві.

Іде.

Вона зла.

Так довго вона була зла, і так довго вона злість стримувала, придушувала, але сьогодні!

Злість зростає.

Зростає.

Вона лютує!

Лють!

Лють.

А потім минає.

І тоді вона знов сама; спаливши всю свою злість, вона почувається маленькою та загубленою в цьому світі.

Мить, коли ми дивимося всередину.

Зробімо інвентаризацію разом, коли Тіна йде крізь палаццо Анджело Селуди — її фігури, її підлеглого короля. Ми рахуємо слуг, рабів, племінниць, племінників; двоюрідних братів і сестер, що живуть за містом; дружину, двох доньок, сина, лікаря, няньку, бухгалтера, кур'єрів, моряків, купців і валетів. Десятки людей пурхають кожного дня то в будинок Селуди, то з нього, і ніхто, схоже, не слідкує за їхньою діяльністю.

Вона питає себе:

Що є таке, чого б я не зробила?

Щоб виграти.

Нічого. Нема такого нічого.

Ввечері вона стоїть перед Селудою біля засипаного повідомленнями та документами письмового столу та каже:

— Повіям треба покласти край.

Він намагається заперечувати.

— Я розмовляла з певними жінками, які не надто сильно приховують мету свого перебування в цьому палаці. Вони є ризиком для успіху нашого підприємства. Я маю також інші вимоги.

— Вимоги?

— Пропозиції, які вам варто розглянути. Забагато людей входять сюди та виходять звідси; забагато листів відправляються надто великій кількості адресатів; замало запобіжних заходів. Упродовж кількох минулих днів я збирала інформацію про ваших супротивників, розставляла фігури там, де вони зможуть бути