Читати книгу - "Чужий"

підтримки стін коридору та зали. Ці конструкції акуратно облицьовували стіни від підлоги до стелі. Усе ж у склепінчастій залі не було багато вантажу; вільного місця було більш ніж достатньо. Звичайно, перед тим як робити припущення про доцільність методу, за допомогою якого інопланетяни складали і кріпили свій вантаж, слід було б дізнатися про призначення цих об’єктів.

— Кейне, в тебе все добре? — запитав Даллас.

— Так. Тобі варто б це побачити.

— Що саме? Ти щось знайшов?

— Я не впевнений, але це виглядає дивно.

— Ти про що?

Пауза. Потім Даллас продовжив:

— Кейне, можеш трішки точніше? «Дивно» ні про що не говорить. Увесь корабель дивний, але в офіційному звіті так не напишеш.

— Добре. Я в іншій великій залі, як ота, що нагорі. Усі стіни чимось вкриті.

Кейн підійшов до найближчого виступу й оглянув його, автоматично стискаючи ліхтарик як зброю. Тепер зблизька він не лише побачив, що вони не були частиною стіни, а й переконався в їхньому органічному походженні.

Нагорі Даллас обернувся до Ламберт і запитав:

— Коли сідає сонце?

Ламберт подивилась на свої прилади й швидко натиснула якусь кнопку.

— За двадцять хвилин, — відповіла вона з багатозначним виглядом. Даллас ніяк це не прокоментував і знову зосередився на чорному кільці шахти. Він дивився униз, хоча нічого не бачив.

У світлі ліхтарика Кейн побачив ще декілька дивних об’єктів на підлозі посеред зали. Він підійшов до них і обійшов по колу, вивчаючи окремі зразки один за одним. Усі вони були висотою близько тридцяти сантиметрів, овальної форми й на вигляд зроблені зі шкіри. Кейн обрав один з них, присвітив і зосередився на ньому. Освітлення не дало жодних результатів і ніяк не вплинуло на яйцеподібний предмет.

— Це точно вантажне відділення.

Ніякої відповіді в динаміках.

— Кажу, це точно вантажне відділення. Хтось мене чує?

— Добре чуємо тебе, — швидко відповів Даллас. — Ми просто прислухалися. Так ти кажеш, що це точно вантажне відділення?

— Так.

— Щось ще відомо про приміщення, окрім розміру та форми?

— Звичайно. Виступи на стінах і на підлозі не є частиною стін корабля. Вони тут повсюди і зроблені з матеріалу, схожого на шкіру. Більше того, вони нагадують ту урну, яку ти знайшов нагорі, тільки ці м’якіші й закриті. А урна, яку ти знайшов, була порожньою. Вони розташовані в якомусь порядку, хоча залишилося ще багато місця.

— Дивний якийсь вантаж. Ти можеш подивитися, що всередині? — Даллас згадував пустотілу урну, яку знайшов.

— Зачекай, зараз гляну, — не вимикаючи ліхтарика, Кейн підійшов до одного зі зразків, які щойно роздивлявся, і доторкнувся до утворення. Нічого не трапилося. Він нахилився і помацав боки і верхівку, але не знайшов жодних ручок чи тріщин на гладкій поверхні.

— Дивне відчуття, навіть через рукавиці.

Даллас раптом почав хвилюватися.

— Я просто запитав, чи тобі видно, що всередині. Не намагайся його відкрити. Там може бути що завгодно.

Кейн пильніше придивився до об’єкта. Нічого не змінилось від того, що він його трохи потягав.

— Що б там не було, воно надійно запаковане, — відвернувшись, він посвітив на ряд яйцеподібних предметів поруч. — Можливо, я знайду якийсь із тріщиною.

У тьмяному світлі лампочок вже під час цих слів Кейна в задній частині його скафандра можна було побачити, що на натягнутій поверхні яйцеподібного предмета, якого торкнувся старпом, з’явилася гулька. На інших теж з’явилися тріщини, а потім згори на гладкій поверхні почали виступати плями. Але спиною він цього не бачив.

— Без змін, — доповів Кейн Далласу і Ламберт. — Жодних швів чи тріщин.

Кейн, задумавшись, озирнувся з ліхтариком до об’єкта, який щойно роздивлявся, нахилився і рефлекторно примружився, вглядаючись.

Матова поверхня яйцеподібного предмета ставала все більш прозорою. Кейн придивлявся, широко розкривши очі, а тим часом поверхня ставала все прозорішою, і скоро стала як скло. Підійшовши ближче, він посвітив унизу предмета і, ледь дихаючи, придивився до того, що було в овальному контейнері.

— Господи…

— Що? Кейне, що там відбувається? — Даллас ледь стримував себе, аби не закричати.

У яйцеподібному предметі згорнулося якесь тваринне страхіттячко, так що Кейнові на якийсь час відібрало мову. Це була худа істота, яка мала резиноподібне філігранне тіло. Кейнові здавалося, що це витвір чиєїсь божевільної уяви, втілений у реальний предмет, що має певну масу та форму.

Істота нагадувала руку з багатьма довгими кістлявими пальцями, складену в кулак — руку скелета, не враховуючи, що пальців було забагато. Із центру долоні стирчала якась коротка трубка. Під долонею був згорнутий м’язистий хвіст. Позаду в істоти знаходився якийсь невиразний випуклий наріст, схожий на око зі скляним поглядом.

Кейн вирішив, що око — якщо то дійсно було око, а не блискучий наріст — треба вивчити детальніше. Незважаючи на те що його нудило від огиди, він підсунувся ближче і присвітив, щоб краще бачити.

Око ворухнулося і дико зиркнуло на Кейна.

І тут яйцеподібний предмет раптом вибухнув. Рука підскочила на хвості, розкрилася і з лету стрибнула на Кейна. Він рефлекторно простягнув свою руку, аби відштовхнути її, але вже було пізно — вона присмокталася до шолома. Кейн із жахом бачив, що трубка розхитується в центрі долоні перед його обличчям у декількох сантиметрах від його носа. Щось зашипіло, і скло почало розчинятися. Кейн у паніці намагався відірвати істоту. Але вона пробила шолом. Холодна жорстка атмосфера чужої планети змішалася з повітрям, придатним для дихання. Кейн почав втрачати свідомість, продовжуючи відтягувати істоту кволою рукою. Щось намагалося залізти йому до рота.

Незважаючи на паніку, він бігав залою, намагаючись відірвати ту тварюку. Але її довгі, чутливі чи то щупальця, чи то пальці вже пролізли крізь відкритий шолом і схопили Кейна за голову, а товстий хвіст обмотався навколо шиї, ніби змія. Кейн похитнувся, перечепився і впав на спину, задихаючись. Він ще якийсь час із огидою відчував, як трубка залазить йому в горло, подібно якомусь товстому черв’яку.

— Кейне… Кейне, ти мене чуєш? — закричав Даллас. Його кинуло в піт. — Кейне, відповідай!

Тиша. Даллас на мить задумався.

— Якщо ти не можеш скористатися комунікатором, подай мені два коротких сигнали з блоку супроводу.

Він подивився на Ламберт: вона могла прийняти сигнал. Ламберт зачекала упродовж необхідного періоду і навіть довше, а потім повільно похитала головою.

— Як ти гадаєш, що трапилося? — запитала вона.

— Не знаю, не знаю! Можливо, він впав і пошкодив акумулятор, — Даллас завагався. — Він