Читати книгу - "Казки Сельви"

— Що? — змія аж підстрибнула від подиву. — Ти зникнеш, не виходячи звідси?

— Не виходячи звідси.

— І не сховавшись у землі?

— І не сховавшись у землі.

— Гаразд, спробуй! Але якщо ти цього не зробиш, я тебе негайно з’їм.

Річ у тім, що поки дзиґа кружляла, бджола встигла роздивитися всю яму і завважила там одну рослину. Це був невеличкий кущик, ба навіть не кущик, а стеблина з великими листочками, завбільшки з монету в два сентаво.

Бджола поповзла до стеблини, намагаючись не доторкатися до неї, й мовила:

— А тепер моя черга, пані Змія. Відверніться, будь ласка, і порахуйте до трьох. А коли скажете «три», можете шукати мене, де завгодно: я зникну!

Так усе й сталося. Змія швидко проказала: «Раз-два-три», обернулася й широко роззявила пащу від подиву: перед нею нікого не було. Вона зиркнула вгору, вниз, роздивилася на всі боки, обнишпорила кожний закуток, огледіла рослину, доторкнулася до всього язиком. Марно: бджола зникла.

І змія збагнула, що коли її іспит із дзиґою був вельми вдалим, то іспит бджоли виявився неперевершеним. Але що та вчинила? Де вона?

Знайти бджолу було неможливо.

— Гаразд, — вигукнула кінець-кінцем змія. — Я програла. Де ти?

І раптом десь у печері пролунав ледь чутний голос бджоли:

— А ти не заподієш мені зла? Я можу вірити твоїй клятві?

— Так, — озвалася змія. — Клянуся. Де ти?

— Тут, — відповіла бджола, з’явившись раптом зі згорнутого листочка.

Що ж зрештою сталося? А сталася дуже проста річ: рослина, про яку тут мовиться, зветься сором’язливою мімозою, бо її листочки згортаються від найменшого дотику. Цю рослину часто-густо можна зустріти і в Буенос-Айресі, але ці події відбувалися в провінції Місьйонес, де рослинність напрочуд буйна, а тому листя в сором’язливої мімози дуже велике. Тож коли бджола доторкнулася до листочка, він згорнувся й повністю сховав її від сторонніх очей.

Змії ніколи б не вистачило глузду здогадатися про таке, а кмітлива бджола спостерегла та використала цю властивість сором’язливої мімози, щоб урятувати собі життя.

Змія нічого не сказала, але дуже розлютилася через поразку; бджолі навіть довелося всю ніч нагадувати супротивниці про її клятву.

Ніч здавалася довгою, нескінченною, і обидві перебули її, притиснувшись до стіни ями в тому місці, де вона була більш глибокою, бо надворі лютувала гроза, і струмені води заливали їхній прихисток.

До того ж було дуже холодно, а темрява запала така, що хоч очі повиколюй. Змія час від часу відчувала бажання кинутися на бджолу, а та щоразу вже прощалася з життям.

Бджола й гадки не мала, що ніч може бути такою холодною, тривалою та жахливою. Вона згадувала своє попереднє життя, теплий вулик, в якому спала щоночі, й беззвучно плакала в нічній тиші.

А коли заясніла нова днина й на небо виткнулося сонечко, бо негода вщухла, бджола полетіла геть і знову беззвучно заплакала — цього разу біля вічка вулика, створеного стараннями всього бджолиного роду. Вартові мовчки пропустили її до середини, бо розуміли: бджола, що повернулася, вже не буде гультяйкою та ледащицею, як колись, адже за одну ніч їй довелося пройти сувору школу життя.

Зрештою так воно й сталося. Надалі жодна з бджіл у вулику не збирала стільки пилку та не приносила стільки меду, як вона. А коли настала осінь і добігло кінця її життя, бджола ще встигла дати останню напутню пораду юним бджілкам, що оточували її:

— Не так кмітливість, як праця роблять нас такими дужими. Я лише одного разу вдалася до своєї кмітливості, щоб урятувати собі життя. Мені б не довелося цього робити, якби я працювала, як усі бджоли. Я однаково втомлювалася, і коли знічев’я літала туди-сюди, і коли працювала. Але доти я не мала почуття обов’язку, яке відкрила для себе тієї ночі.

Працюйте, подруги, з думкою про те, що мета, на до­сягнення якої спрямовані наші зусилля — загальне щас­тя — важить набагато більше, ніж утома будь-кого з нас. Люди звуть це ідеалом, і вони мають рацію. Не може бути іншої філософії в житті ні людини, ні бджоли.

Була десята година вечора, і надворі стояла задушлива спека. В безвітряному повітрі над лісовими хащами висіли важкі хмари. Чорне, наче вугілля, небо аж до обрію раз по раз розтинали блискавки й чулися глухі розкоти грому; а проте гомінка тропічна злива була ще далеко.

Списоголова Змія з природною повільністю, властивою всім зміям, повзла серед заростей ковили коров’ячою стежкою. Це