Читати книгу - "Водяничок"

Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.

— А може, сьогодні мені таки пощастить, — сказало воно само до себе, — Принаймні треба ще раз спробувати.

Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.

«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» думало Привиденя четвертої ночі.

Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстенсон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.

— Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! — буркнуло Привиденя.

Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.

— Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, — сказало воно, посміхаючись. — Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.

Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.

«Якщо я прикладу вухо до будильника, — подумало воно, — то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».

Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.

— Як же це так? — не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.

Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:

— Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду — таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!

І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:

— Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?

У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.

«Ваш годинник, любий друже, — міг би він сказати, — це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші — вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».

Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так — заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.

Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:

— От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим. що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.

Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.

І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — «Ачхи!» — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.

О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!

Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!

Хіба місячне світло золоте?

Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?

«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя, — то що ж воно таке?»