Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

«Напевне, хтось відчинив двері й Кульбабка втік, або дядько випустив його погуляти», — з сумом подумала дівчинка. Їй дуже хотілося на прощання обійняти дракона, вона так його полюбила. Та що вдієш? Про всяк випадок Марічка написала дядькові записку, у якій подякувала за допомогу і попрохала, щоб він відпустив Кульбабку. Двері хати були не замкнені, але хазяїн щось не з’являвся. Отже, Марічка поклала записку на стіл і повернулась у готель. Шукати галявину вже не було часу.

Почало сутеніти, і дівчинка вже збиралася вирушати у найвизначнішу, як вона вважала, мандрівку, коли хтось постукав у вікно. Але ж це був другий поверх! Страх почав підкрадатися до Марічки. А ще ж треба висидіти серед ночі на лісовій галявині! У шибку знов постукали, щось зашкребло по віконній рамі. Переконуючи себе, що вона нічого не боїться, Марічка тремтячим голосом запитала:

— Хто там?

— Відчини, бо зараз упаду! Це ж другий поверх! — почувся хлоп’ячий голос.

Марічка хутко відчинила вікно, і до кімнати вдерся, важко дихаючи, Юрко — той самий розумник в окулярах. Марічка нетерпляче запитала:

— Ти що тут робиш? Кажи швидше, бо я поспішаю.

— І далеко ти поспішаєш?

— Додому. Я перша тебе запитала.

— Як додому? Не у Реальність же?

— А куди ж! У мене вже є амулет. То що ти тут робиш?

— Хотів попередити тебе. Схоже, спізнився, — засмутився хлопчик. — Напевне, Руслан вирішив скористатися з твоїх проблем. Амулет по той бік — у Реальності. Я щойно прочитав це у найповнішій енциклопедії містичних цінностей.

Марічка сподівалася почути більше. Проте вона не хотіла розповідати Юркові, що Руслан викрав «родинну реліквію».

— Ану покажи мені твій амулет! — жваво сказав Юрко. — Зображення «Скіфського сонця» було в енциклопедії. Зараз ми й порівняємо.

Марічка вже жалкувала, що проговорилася, але все-таки дістала кулон і, не випускаючи його з рук, показала хлопцеві.

— Ну я ж казав! — вигукнув Юрко. — Це звичайна жіноча прикраса! Справжній амулет зроблений з металу і має форму сонця. У всякому разі, він такий на ілюстрації.

— А може, та ілюстрація неправильна. Думаєш, той, хто її малював, колись бачив амулет?

— Ну не знаю… — засумнівався Юрко і одразу ж зробив висновок: — Потрібно його випробувати! Хоч, думаю, з цього нічого не вийде.

— Мовчи, накаркаєш! — шикнула на нього Марічка.

— Каркають ворони.

— Ну то й не каркай! А то «не вийде, не вийде», ніби ти знаєш більше за всіх. А от воно візьме — й вийде, і я потраплю додому!

Юрко скептично усміхнувся і попросив подивитись, як відчиниться шлях у Реальність. Марічка з недовірою зиркнула на хлопця, думала вже відмовити, але уявила, як одна блукатиме лісом, і злякалася. Отже, довелося погодитись.

Діти нишком вийшли з готелю, бо Марічка боялася, що Русланова мати помітить зникнення талісмана. Дівчинці було трохи соромно, що вона не подякувала цій добрій жінці, але ситуація не дозволяла.

Юрко й Марічка пішли напівтемними вулицями, де, окрім віддаленого гавкоту собак і шарудіння під ногами камінців, нічого не було чутно. У містечку панувала ніч, люди спали. Щоправда, не всі. Звідкись долинула пісня, а потім — гучний регіт. Аж ось за рогом вигулькнула з темряви корчма. Зрозуміло, що саме звідси порушували міську тишу завзяті гуляки. Дівчинка й хлопчик швидко обійшли освітлену ліхтарем корчму, і незабаром чорною стіною перед ними постав ліс.

— Я боюся туди йти, — зізналася Марічка. Їй раніше доводилося ночувати просто неба, але тоді поруч був вірний дракон Кульбабка. Він хоч іще й малий, як для дракона, але більший за розміром за всіх хижих звірів.

— А обов’язково йти саме вночі? — перепитав Юрко.

— Руслан казав: уночі.

— Ну звісно! Удень же зовсім не той ефект! — сердито зіронізував хлопчик і, взявши Марічку за руку, пішов стежиною.

Час від часу в чагарниках щось шелестіло, але Юрко запевняв, що вовків тут вже багато років не бачили, та й кабани не зустрічаються, не кажучи вже про ведмедів. Може, собака який блукає, так їх і в місті досить, чого їх боятися? Так, переборюючи страх, дісталися до галявини. Тут місячні промені щось таки освітлювали, попри те, що місяць був в останній чверті. Отже, стало трохи веселіше.

Марічка зробила все, як Руслан казав. Дочекалася, поки місяць піднявся вище, накреслила коло і сіла в середину на траву. Зозулі щось не чулося.

— Чого ти чекаєш? Не працює? — поцікавився Юрко.

— Має зозуля закувати.

— Зозуля? Ти що, з дуба впала? Вона тобі що, на замовлення куватиме? Всі зозулі вже, напевне, сплять!

— Не заважай, це ж чари! Ти, схоже, у цьому нічого не тямиш. Якщо хтось колись загадав так, що має закувати зозуля, то закує, хоч і їй доведеться прилетіти хтозна-звідки, — відповіла дівчинка, розмірковуючи, що коли доведеться ще трохи так посидіти, застуду їй забезпечено. Аж ось: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!»

Марічка схопилась і