Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

— Я щаслива! Спасибі вам, друзі, — сяяла Черешня. — Жаль, що скоро доведеться прощатися.

— Нічого, — сказав Онисько, — може, ще побачимося.

— Може, — з великих очей корови покотилися сльози.

— Слухай, Черешне, — раптом сказав Кузя, — я, здається, знаю, звідки в тебе таке фруктове ім’я.

— Ой, як цікаво, — стрепенулася корова.

— Я весь час про це думав і тільки зараз здогадався. Усе через твої очі: вони такого кольору, як стиглі черешні. Я навіть пісню одну про твої очі знаю:

— Дякую, Кузю, ця пісня відтепер буде моєю улюбленою. А ось вже й ліс. Вам пора.

— Зачекай, а ти в місті довго будеш? — раптом запитав Онисько.

— Професор сказав, що до вечора постою там, на Виставці, а на ніч мене додому відвезуть. І завтра ще день.

— Ото накатаєшся на машині, — з легкою заздрістю сказав Джек.

— А назад тебе цією ж дорогою повезуть, — знову спитав Онисько, — під лісом?

— Тут до міста один шлях, — корова не розуміла, до чого веде вуж.

— Я тут подумав… — Онисько зам’явся. — Словом, ми ніколи не були в місті.

— Ти хочеш сказати… — здогадалася Евридіка…

— Я хочу сказати, що коли випадає така чудова нагода влаштувати екскурсію до міста, то маємо скористатися. Тим паче, що ввечері ми все одно будемо в бабусі.

— Ур-р-ра-а-а!!! — несамовито закричали всі, підстрибуючи від радощів на кузові.

А найголосніше кричала і найвище підстрибувала корова Черешня.

До міста доїхали швидко. Ні Онисько, ні його товариші зроду-віку не бачили нічого подібного. Просто вражали уяву височенні багатоповерхові будинки, широкі вулиці, тисячі автомобілів, що гули, ревіли, сигналили на пішоходів… Вбирали очі різнокольорові рекламні щити, грайливо підморгували триокі світлофори, блищали на сонці вітрини магазинів, кудись поспішали люди…

З кузова вантажівки тільки й зринали здивовані, захоплені вигуки:

— Ого!.. Ти ба!.. Нівроку!.. Клас!.. Мамо рідна!..

Скоро вантажівка заїхала в якусь широку й високу арку, з фігурами жінок по боках і колоссям зверху, і загальмувала.

— Ну, бувай, — поспіхом сказав Онисько Черешні, — ми трохи погуляємо містом і на вечір повернемося.

Усі, крім корови, швиденько позіскакували з кузова, щоб їх не помітив водій, і гайнули роздивлятися приваби міста зблизька.

Онисько та компанія намагалися триматися газонів, щоб не шокувати перехожих: міські мешканці такі вразливі! А ще — тротуарами було ходити небезпечно. Онисько, що повз на чолі всієї компанії, як завжди, замріявся і мало не шелепнув у каналізаційну шахту. Якісь бешкетники зняли з неї люк, і посеред асфальтованої доріжки чорніла круглим отвором жахлива пастка.

Неподалік тролейбусної зупинки друзі побачили цуцика. Це був маленький спанієльчик. Він, зіщулившись, сидів на траві й жалібно скавучав.

— Чого це ти? — підійшла до малого Евридіка.

— Я хочу до мами, — закліпав очима цуцик.

— А де ж твоя мама? — роззирнувся Онисько.

— Загубилася.

— Так не буває, — сказав Джек, — мами не губляться.

— А як це сталося? — співчутливо спитала Одарочка.

— Ми гуляли вдвох парку, — схлипнуло собача, — а потім мали їхати додому тролейбусом. Мама застрибнула в нього, а я не встиг: двері зачинилися. І мама поїхала без мене.

— Я ж казав, що мами не мають звички губитися, — правив своєї Джек, — це ти загубився.

— Яка різниця, хто загубився, — сказав Кузя, — треба допомогти малому знайти маму, от і все.

— Але ж ми самі тутечки нічого не зробимо, — невпевнено сказала Одарочка.

— Дарма, — кинула Евридіка. — Я думаю, що мама сама має повернутися сюди. Нам слід просто зачекати і подбати, щоб малого ніхто не скривдив. До речі, як тебе звати, вуханчику?

— Боня, — відповів цуцик і чомусь засоромився.

— На осьо з’їж коржика, — дістала з рюкзачка смачне, посипане маком кружальце Одарочка. — Домашній — сама пекла. Ти ж зголоднів уже, мабуть…

— Угу… — кивнув Боня і заходився хрумтіти гостинцем, вимахуючи куцим хвостиком.

— Ех, дітлашня… — зітхнув Джек, — як вам небагато потрібно для повного щастя…

З найближчих рівно підстрижених кущів вигулькнув чийсь бридкий писок. Злі маленькі очиці невдоволено вп’ялися у всю компанію і, зловісно зблиснувши, сховалися між гілок.

— Дивіться, дивіться! Пацюк! — скрикнув Кузя, показуючи в бік кущів. Він єдиний устиг запримітити гризуна.

— Де? — сполошилася Евридіка. — Ой, не подобається це мені…

Хто-хто, а мишка знала, що від пацюків, хоча вони й доводились їй якимись там далекими родичами, добра чи шляхетних учинків чекати не слід. Усі пацюки були ненажерливими, злими, підступними, безжалісними хижаками, готовими будь-якої хвилини вчинити якусь гидоту. Скривдити малу беззахисну тваринку чи пташку для них — раз плюнути.

Пацюк Шнуркогриз (це його побачив серед листя Кузя) ледь не луснув від злості, сидячи за кущем. Тільки-но