Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

Стара без зубів їсть сливу і кривиться від їхньої кислоти.

Коли жінка з найнижчих верств начепила на себе багряні шаровари, – і таке останнім часом можна часто побачити.

Начальник варти здійснює нічний обхід. Навіть «мисливський одяг» виглядає на ньому смішно.

Але тут – ще краще – такий помітний червоний одяг гвардійського начальника! Як побачать, що він ходить біля жіночих опочивалень, зненавидять його.

– А чи немає у вас незваних гостей? – задає він звичне питання.

А потім зайде до опочивальні та ще й повісить на завісу свої штани, просочені ароматом благовонних паличок. Куди це годиться!

Шкода, що молоді гарні хлопці зі знатних родин мусять іти на таку службу.

Одного разу в палаці зібралося дуже багато дам. Ми всім дошкуляли запитаннями.

Слуги дуже гарні на вигляд. Молоді пажі несли панський одяг, який був загорнений у красиву матерію.

Несли також луки і стріли, і щити…

– Чиї це? – питали ми.

Хтось відповідав:

– Того-то і того-то! – Ох і гарно він навчений!

А дехто казав розгублено:

– Не знаю…

Траплялося й так, що слуга взагалі проходив мимо, нічого не сказавши. Яким огидним від цього було враження!

Негарно, коли місячної ночі проїжджає порожній екіпаж.

Коли в гарного чоловіка негарна жінка.

Коли вже літній чоловік з бородою забавляє маленьку дитину.

Служба при дворі – чудова справа. Для жінки нижніх верств немає нічого кращого. Проте ця справа цілком підходить і для шляхетних дам. Найкраще годяться на таку посаду гарненькі дами у красивому вбранні. Проте доросліші дами знають, як себе поводити, а тому, коли на них дивишся, то очі відпочивають. На мій погляд, для цієї справи слід відбирати найгарніших дам, які відповідально ставляться до своєї роботи, і одягати їх у красиве вбрання. Нехай вони носять довгі шлейфи та накидки.

Чоловіків має супроводжувати ескорт. Якщо у найгарнішого чоловіка немає почту, одразу складається враження, що чогось не вистачає. Посада міністерського секретаря зовсім, здавалося б, непогана, проте прикро, що шлейф у секретарів занадто короткий, а тому мати почту їм не дозволяється.

Одного разу То-но бен стояв біля західної стіни канцелярії і дуже довго розмовляв з якоюсь придворною дамою. Тоді я вийшла надвір і запитала в нього:

– Хто це така?

– Бен-но найші, – відповів він.

– Як довго ви з нею спілкувались! А якби вас, як минулого разу, побачив старший секретар, вона б знову втекла кудись?

Тоді він розсміявся…

– Звідки ви про це знаєте? Я якраз сварив її за те.

То-но бен зовсім не намагається здивувати когось своїм вбранням або ж гумором, завжди тримається просто, невимушено. Усі думають, що він абсолютно звичайний чоловік, та я колись сказала імператриці:

– Він незвичайна людина.

Проте імператриця і сама це знає. Одного разу То-но бен сказав:

– Жінка робить макіяж для того, хто її обожнює. Чоловік здатен віддати своє життя заради людини, яка зрозуміє його.

Ми зрозуміли одне одного і пообіцяли одне одному, що будемо товаришувати і ніщо нам у цьому не завадить, як «білій вербі на річці Адо».[68] Проте молоді дами зло жартували над чоловіком:

– Він зовсім не вміє триматися на людях. Ані вірша продекламувати, ані сутру зачитати. Нудний і квит.

– Мені все одно, які в жінки брови й очі, хай навіть буде широкий лоб, а ніс приплюснутий, аби тільки в неї ротик був маленький, кругленьке підборіддя і шия красива, а ще, щоб голосок був приємний.

От після того і побільшало у чоловіка недругів: усі жінки з гострим підборіддям та неприємним голосом навіть капості імператриці про То-но бена розповідали.

То-но бен завжди підтримував зв`язок з імператрицею через мене, а коли мене не було в палаці, то навіть писав листи або ж сам до мене навідувався.

– Раптом ви запізнитесь, тоді передайте імператриці, що То-но бен сказав те-то й те-то.

– Але ж у палаці є безліч людей, які могли б передати ваше повідомлення, – сказала я. А потім ще й додала: «Найкраще для людини – це користуватися всім, що вона має».

– Такий уже в мене характер. Ну вже який є.

– Проте в народі говорять: «Не соромтеся себе переборювати», – заперечила я йому вслід.

– А ще в народі говорять, що ми з вами добрі приятелі. Чому ж ви так мене соромитесь? Покажіть мені своє обличчя.

– Ні, не можу. У мене зовсім не миле личко. А ви раніше говорили, що зовсім не любите таких жінок.

– Ну що ж, можливо, і справді ви мені не сподобалися б. Тоді краще не треба показувати мені свого обличчя.

І з тих пір, навіть коли в нього була можливість подивитися на мене, То-но бен сам закривав своє обличчя.

Був кінець березня, зимовий одяг уже став занадто важким, а тому всі змінили його на більш легке літнє вбрання, а нічна варта взагалі навіть спіднього не одягала.

Одного разу ми з Шікібу-но омото спали до самого ранку, аж поки нас не розбудило рипіння дверей: до нашої опочивальні зайшов сам імператор з імператрицею. Вони так розсміялися, коли побачили нас таких спантеличених. Ми лише встигли надіти накидки, навіть не могли встати з ліжка, решта одягу лежала на підлозі. Наше волосся було розпатлане. Імператриця та імператор дивилися на варту біля палацу. Начальники варти прийшли до наших опочивалень і почали щось розповідати, навіть не знаючи, хто ще є у нас в гостях, а імператор, посміхаючись, наказав не говорити, що він також тут присутній. Потім імператор сказав: «Пішли за мною», на що ми одразу відповіли: «Але ж нам тоді обов`язково треба набілити обличчя…».

Згодом, коли імператор з імператрицею вже повернулися до своєї частини палацу, ми з Шікібу-но омото говорили про те, як це було прекрасно – побачити господарів. Раптом помітили, що бамбукова штора південних дверей трохи відхилена. Спочатку ми подумали, що то Норітака, і продовжували собі розмовляти, проте обличчя чоловіка висунулося ще більше, він посміхався і дивився на нас. І це був не Норітака. Який жах! Ми закричали і, сміючись, сховалися, щоб не показувати свої обличчя. Але було вже пізно, чоловік побачив моє обличчя. І це був То-но бен. Як прикро, адже