Читати книгу - "Казки для бабусі"

Камін кидав на протилежну стіну багряні виблиски. Дров зоставалося геть уже обмаль, тож крізь шпарини у стосі я добре бачив і його і її. Бачив, як вони припали одне до одного. Чув їхнє прискорене дихання та шерех ведмежої шкури — вона була їм за ложе. Жінка відкинула голову, і в її розширених зіницях потонув помаранчевий відблиск багаття.

Потім вона заснула. А мужчина не спав. Підклавши їй під голову замість подушки свою лівицю, він лежав і дивився в стелю. Я добре бачив — він не спав. Камін погас. Стало поночі. Але для моїх виведених назовні сенсорів світла не бракувало.

Дивно в них усе сталося — неначе щось відчули одне в одному. Їх немовби пожбурило назустріч. Але ні вночі, ані вранці вони ні про що не говорили. Просто-таки — ані пари з вуст. Вони були вдоволені одне одним, вдоволені й щасливі. Але — нічого не промовили. Геть анічогісінько.

Час мій наближавсь невблаганно. Сусідні оцупки вже перетворилися на тепло і світло, а мета, заради якої мене було створено, оживлено та навчено в потаємній лабораторії, залишалася недосяжною. Чоловік мовчав. Він не розповідав нічого з того, що могло б виправдати закладені в мене працю та ризик. Але ж і дні його полювання стрімко спливали також.

Наступного дня жінка прийшла прибирати. Вона ніколи не прибирала тут раніше. А тепер ось прийшла і саме тоді, як пожилець був на полюванні. Мабуть, у неї закралась якась підозра, бо вона ретельно перевірила приладом усі кутки та закутки, щілини, заглибини телефонних розеток та розподільники електропроводок. Двічі вона проходила повз мене. Але її прилад, чутливий прилад, здатний відчути найменші сторонні збурення в радіодіапазоні, ніяк не зреагував на мою присутність. Її застережливість була марною. Техніки, перевіряючи будиночок перед приїздом гостя, виявили б який завгодно підслуховувач, що передає інформацію за допомогою електромагнітних хвиль. Однак відчути пульсацію моєї квазібіологічної думки ні її детектор, ні їхнє обладнання не були спроможні.

Жінка служила в контррозвідці країни, що була батьківщиною мого пожильця і стала моїм останнім прихистком. Про те, що ця жінка — офіцер, я зрозумів одразу. Основи акторської майстерності та пластики їй, скоріш за все, прищепили у військовому училищі, а все ж це не могло позбавити її рухи того специфічного невитруйного ритму, який в'їдається в кожну молекулу тіла під час муштри на плацу. Ароматична гама вояцької амуніції, непідвладна людському органові нюху, надовго всмокталася в її тіло. Сьогодні я дотямив, що вона має наказ убити мужчину (кілька молекул ціанистого калію просочилися крізь оболонку капсули в її лівій кишені). Але щось жінку стримувало. Може те, що мужчина мовчав. Або вона чекала умовного сигналу від тих, котрі наказують.

Наступної ночі вони знову були вдвох. Вона кохала його палко, до самозабуття. Люди не вміють прикидатися. Запах тіла вмить виказує нещирість. Любов, ненависть, радість, біль, образа, страх — кожному з цих почуттів притаманна своя комбінація гормонів. Фізіологи навчили мене розпізнавати приховане од самих людей хімічне підґрунтя їхніх емоцій. Перше глибоке кохання має зовсім не такий аромат, як інфантильні дівочі захоплення чи поклик тіла голодної самиці. Він — не те, щоб подобався їй, — вона була закохана в нього. Але в тому, що вона вб'є його, сумніватися не доводилось.

Ранок почався сирий та студений. На полювання він не пішов. Вони намагалися затопити камін, але з того нічого не вийшло. (Шукаючи сухіші скіпки, постоялець одсунув мене подалі до стіни. Оптичний сенсор, зачеплений його рукою, на мить вийшов з ладу, та саме завдяки цьому я дістав трохи часу, а це дало мені надію, що я таки виконаю своє призначення).

— Сірники звогчіли… — стиха мовила вона.

Він мовчав. Вони сиділи поруч, і її розпущені коси лоскотали його плече.

— Чому ти не скажеш? Скажи, скажи їм цю прокляту формулу, і вони дадуть тобі спокій!

Він лише реготнув. Хрипко й неприродно, — наче каркнув крук над холонучим тілом.

— Вони… Вони все одно примусять тебе говорити! Скажи. Скажи мені, — благала вона. — Ти не віриш? Не віриш мені? Я перекажу їм — і все скінчиться. Болю більше не буде. Батьківщина простить тобі. І відпустить.

Він підвівся. Струсив із долоні дерев'яну тирсу. Повернувся до тьмавого осіннього світла й показав їй чорну цятку на поголеній скроні. Вона прикусила язика.

Потім вони готували сніданок. Розмочували концентрати холодною водою. А потім вона дістала з кишені капсулу. Не криючись, висипала в кухлик білі крупинки.

Коли вона виходила, чоловік навіть не озирнувся на рипіння дверей. Він сидів і думав про щось своє. Запах його думок був тужливий і складний.

Тиші ніщо не порушувало. Тиша сама була цим ніщо. Я знав: тепер ця тиша буде зо мною до скону.

Людина — істота надзвичайно уразлива. Певні токсини викликають у неї химерне ошукання почуттів, подразнення мозку кволим електричним струмом — неймовірні страхітливі ілюзії.

… Трепанація черепа, введення найтоншого електрода в больовий центр. Слабенький струм, а людина завиє, похлинатиметься піною власної слини, а якщо спроможеться розірвати прив'язь — щосили битиметься головою об стіл операційної. Вона розповість усе. Викаже будь-яку таємницю, що завгодно пообіцяє — тільки б припинити оце. Та коли вона все-таки не сказала — пусте діло залякувати, вмовляти, пророкувати. Таку людину вже не налякаєш нічим. Пекло їй не страшне.

Я був нерухомий. Я німував. Довкола мене були бездушні цурпалки. Вони не відчували страждання, коли бензопилка відрізала їх од живлющого кореня. Вогонь теж не завдавав їм болю. Тож і мені не міг він завдати мук.

Енергетичний імпульс, посланий окислювально-відновлювальною реакцією горіння, мав бодай на мить активізувати деякі резервні контури моєї схеми, доповнити моє буття яскравими, насиченими миттєвостями. Те, що в ці секунди завершувалося моє існування, не мало значення. Важило інше: миттєвості, які я ще мав проіснувати, були намарні. Чоловік мовчав. Він так і не прохопився про те найважливіше, заради чого стратосферна ракета перенесла мене через океан