Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

— Отже, англійці вже були? — здивувався мальдівець-перекладач, що супроводжував Мусу Алі Діді.

— Були.

Після Короткої бесіди з капітаном вождь пішов оглядати судно.

На палубу висипали всі. Кожного хвилювало одне: чи дозволять висадитись на берег.

— Якщо вождь завітав, — мовив Касянович, — все буде о’кей!

— А що, вам доводилося зустрічатися з вождями?

— Доводилося? — перепитав насмішкувато іхтіолог. — Не те слово, — обурився він і, наблизившись, зашепотів — Касянович не тільки з вождями Мальдівських і всіх полінезійських островів на короткій нозі — він і з самим султаном — Мохаммедом Фарідом Діді балакав.

— Коли і де? — поцікавивсь я.

— На острові Мале, під час одного з рейсів «Витязя» в Індійський океан.

Касянович хоч і рибалка, та йому можна вірити: на відміну від інших рибалок, він слів на вітер не кидає. А що «Витязь» заходив на Мале, про це мені розповідали й інші.

— Тільки от, бачиш, яка петрушка: англійці обскакали вождя. Хоч і патякають про співдружність націй, а плюють в душу тубільцям. Ну, та про це я казав і султану. Погодився той. Приїдьте років через десять, пообіцяв, жодного окупанта не побачите. Та, видно, час той ще не настав.

І Касянович побрів до лабораторії — адже у вождя могло виникнути бажання подивитися й на його рибок.

— Ладнайтесь на берег!

Наказу тільки й ждали. Та який берег, коли вже смеркає! Але заметушилися, збуджені. Вождь і прибулі лишалися на судні.

Вечоріло. Кільком з нас — старпому, радисту Сахарову, мотористу Онойко, Петраченкові й мені — наказано вирушити на розвідку, щоб уранці на ті рифи висадилися інші.

Мотобот спущено на воду. Ми повинні оглянути острівець, що праворуч від протоки Ган, розвідати підходи до нього та місце висадки… Вода хвилястим оксамитом м’яко хлюпотить довкола. Глибочінь — смарагдова, світло-зелена, синя. Крізь товщу води проступають плями найдивовижніших відтінків і форм: коричневі, жовтаві, яскраво-рожеві, цитринові. Перехилившись за борт, бачу, як плями миготять, горблячись на дні, ніби там пасеться табун химерних істот з барвисто розцяцькованими спинами. То починалися коралові рифи.

Удар! Човен наразився, мабуть, на скелю. Скрегіт, мовби кришиться крига. Це колонія коралів. Здали назад, пробуючи промацати підходи ліворуч. Нічого не вийшло — звідусюди щільним кільцем підступають корали.

До острова Вілінгілі не підійти. Обрали сусідній — Мулікаду. Мотобот заякорюємо неподалік берега, між рифами, самі ж — у ластах, масках — скакаємо у воду. Яка зваба, ласкава теплінь яка! Наче купіль — найжаркішого літа дніпровська вода так не нагрівається, хіба що в ставку на мілинах буває таке.

Згасав день, а до берега далеченько.

Щоб набрати повітря в легені, я випірнув, продуваючи воду з трубки. Глянув угору — занімів. Край неба, де тільки-но палало сонце, немов хвіст жар-птиці, накрили перисті, поплямовані в оранжево-золоте хмаринки. І фіолетове, й блідо-лілове, й багряне — стоцвітна веселка.

Перепочивши, знову зануривсь у воду.

Казковий світ, раніше не бачений, розкинувся переді мною. То була казка з каменю, з найрізноманітніших барв і відтінків. На лобатих валунах, на прямовисних підводних скелях, серед яких просвічувалися вузькі тунелі й гроти, кучерявилися, кущилися, цвіли коралові джунглі — незаймані сади Нептуна…

Над ними, мов метелики над квітами, пурхали зграйки смугастих, то довгастих, а то якихось сплюснуто широких, рибок. Пам’ятаю, якось Касянович, котрий до всього підходить з наукових позицій, класифікував корали на групи й підгрупи. Є, мовляв, корали мандрепорові, або ж корали-роги; мозкові, виглядом схожі на півкулі людського мозку; поритові, гіллясті, грибоподібні, м’які та ще сила-силенна інших.

Може, воно й так — піді мною на дні в непорушному мовчанні, наче вирізьблене рукою геніального зодчого, — розкинулося кам’яне диво. І кожна квітка не схожа на іншу, і рука вже тягнеться її зірвати. Можливо, Касянович має рацію. Та що його той науковий підхід у порівнянні з цією живою, яку не втиснути ні в які рамки, красою!

Я, зачарований підводним дивосвітом, пливу до берега. Він усе ближче й ближче. Води тут, мабуть, по коліна, та я не хочу зупинятися — пливу. Нарешті, ногами торкнувся коралів. Е, та вони крихкі. Дотик — і кам’яна квітка ламається. Її пелюстки повільно опускаються на дно. А я йду, власне, повзу по цьому всіяному суцвіттям лузі… Аж потім, через день-другий, збагну свою необачність. І коли ноги, руки — все тіло, всі подряпинки від коралових квіток, опухши, загнояться, почнуть пекти, я ще не раз картатиму себе за необачну зухвалість — за дике захоплення.

Усе це буде пізніше. А зараз…

Один за одним виходимо з води.

Острівець Мулікаду, порослий чагарниками, лежав як на долоні, увесь перед нами — півкілометрова цятка землі. Де-не-де височіли кокосові пальми, з чіткими, мов вирізьблені гравіром стовбурами на тлі вечорового неба. Хащі підступали до самої води — чіпкі, довгасті, мов огидні ноги павуків, корчі. Мангри! Дерева-упирі, непролазна гущавина океанського узбережжя… Безлюддя. Тиша. Тут ніхто, здається, не живе. Та не встигли ступити й десяти кроків, як оторопілі зупинилися. Широка галявина, власне, оголений, — без кущів пісок, раптом почав… рухатися. Заворушилася пустиня, захвилювалася, як море.

— Що воно?!

Ще кілька кроків — і хвилювання вляглося, але не там, далеко, — поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, хвилювався знову й знову. Мара!

— Хлопці, та це ж краби!

Наважившись розгадати таємницю «хвилювання», я чимдуж побіг уперед, наздоганяючи «хвилю», що не встигла згаснути. Тисячі, сотні тисяч маленьких рачків раптом кинулися врозсип і, мов провалившись крізь землю, десь зникли.

Старпом зареготав:

— Салаги! — І, до кінця вірний своїй вдачі кожного повчати, додав — Перш ніж ганятися за привидами, запитала б старших. Ну, то хоч тепер збагнули, що воно?

— Раки, — обізвався Сахаров.

— Не раки, а краби-солдати, — уточнив старпом. — Є краби-самотники, краби-павуки, симулянти, горохові і навіть скрипалі. А це краби-солдати. На їхні полчища ми й натрапили.

— Скорше