Читати книгу - "Об’єкт 21"

Сліди стрибучого каменя обривалися в Степовому. Але ніхто не міг повідомити Проторенку про нього більше, ніж він узнав від хлоп’ят.

Тоді Петро Семенович вирішив піти до голови артілі «Настільна іграшка», щоб спробувати довідатися хоч що-небудь про більярдну кулю номер сім.

Тут він потрапив у світ шахових коней, які стояли на підвіконнях величезними табунами, пішаків, насипаних у ящики до самого верху, королів і королев, які виходили з-під преса такими рівними і гладенькими, наче їх обточили на токарному верстаті.

Цех більярдних куль — низьке продовгувате приміщення з земляною підлогою — нагадував старовинний гарматний двір. Білі ядра різних розмірів лежали тут штабелями і пірамідами. Люди в синіх халатах упаковували кулі в ящики, мов яблука.

Голова артілі, товстий, лисий чоловік у кавказькій сорочці з тонким пояском і в жовтих чоботях, закидав Проторенка питаннями:

— Вам скільки куль потрібно? Тисячу? Десять тисяч? Доставка за ваш рахунок? Мене не цікавить, що ви хочете з ними робити. Закидайте їх хоч на Місяць. Але контракт ми з вами підпишемо по всій формі. Товар можете приймати тут, на місці. За упаковку додаткова плата.

З великим недовір’ям вислухав він прохання Проторенка підібрати йому кулі, які стрибали б краще, ніж звичайні.

— Таких куль, як у нас, ви ніде не знайдете. Наші кулі найкращої якості. Їх послали навіть на виставку. Тільки тиждень тому ми виготовили один комплект для виставки, а другий — для готелю «Південь» у Новоозерську. Але якийсь божевільний скинув усі кулі з десятого поверху на бруківку, і багато з них порозбивалося. Готель замовив нам нові кулі.

— Скажіть, а хто їх виготовляє?

— Той самий майстер, який виготовляв і перші два комплекти. Товариш Бархудар’ян. Ось він.

Худорлявий старик з зовсім білою, остриженою під машинку головою і чорними бровами тримав у руках гладеньку, ніби покриту маслом кулю. Здавалося, що від цієї кулі стало ясніше в майстерні: так багато світла вона випромінювала. На її молочно-білій поверхні чітко вимальовувалися акуратні сині квадратики, і здавалося, що це не зменшене відображення вікон майстерні, а малюсінькі віконця, які ведуть усередину кулі.

— Вано, — сказав голова, — ось тут товариш приїжджий хоче з тобою поговорити.

Робочий день скінчився, і Бархудар’ян запросив Петра Семеновича до себе додому.

У чистій, заставленій квітами кімнатці з вікнами, що виходили в палісадник, старий майстер, посадивши гостя на почесне місце, пригощав вином місцевого виготовлення.

— Ніде нема таких штамбових троянд, як у нашому місті, — говорив він. — А погляньте-но, які троянди в мене! Як я їх виростив? Потрібна любов, щоб створити щось путяще. Якщо річ зроблена без любові, я одразу відчую, нехай це буде ґудзик чи звичайна лопата, досить тільки взяти її в руки. Коли я бачу тупу шпильку або таку, що гнеться, мов простий дріт, я думаю про того, хто сіє цю тупість і піддатливість по білому світу. А щоб виготовити більярдну кулю, ви думаєте, не треба любові?

Петро Семенович, посміхнувшись, відповів, що він зовсім не сумнівається в цьому.

— Чому ж ви посміхаєтеся? — з докором сказав старик. — У мене є внук, його теж звуть Вано, він вчиться в ремісничому училищі. Так от знаєте, який випадок трапився нещодавно з цим хлопчиною? Я виготовив два комплекти куль. Саме в цей час до мене приїхали родичі, і я вирішив показати їм свою роботу. Приніс я додому один комплект, показав гостям і поставив ящик ось на цю полицю. Два дні лежали кулі в мене вдома, сусіди приходили й дивувались, а на третій день, коли я зібрався віднести їх у майстерню, дивлюсь, однієї кулі нема. Я навіть злякався. А тут заходить мій внук Вано, і в руках у нього куля. «Навіщо ти взяв її без дозволу?» — закричав я. А Вано каже, що він показував кулі своїм товаришам. Дідовою роботою вирішив похвалитися, шибеник! Ну, і як там у них вийшло, не знаю, а тільки одну кулю вони впустили, вона впала на виступ станини, на самий ріжок, і розкололась. Як ви гадаєте, що зробив Вано? Він пішов у майстерню свого училища і зробив нову кулю. «Де твоя куля? — спитав я. — Ти зіпсував увесь комплект. Давай мені свою кулю!» — «Діду, — каже Вано, — ви знайдете її самі».

— І що ж ви думаєте? Я перерив весь комплект, але не зміг відрізнити його кулі від своїх. «Може, ти вигадав усю цю історію?» — кажу йому. Тоді Вано пішов і приніс мені дві половинки розбитої кулі. «Іди сюди, — кажу, — я поцілую тебе, Вано. Ти успадкував від свого діда найдорожче — любов до праці». От бачите, про що говорить річ, яку тримаєш у руках. Я й досі не знаю, — додав, помовчавши, старий майстер, — яку ж кулю зробив Вано.

— А я скажу вам, — промовив Проторенко, який дуже уважно слухав розповідь про історію з кулею. — Це була куля номер сім, комплекту, що був посланий у готель «Південь». Мені дуже хотілося б узнати, звідки Вано дістав пластмасу для кулі.

— Ну, в нашому місті неважко дістати пластмасу. Може, випросив у майстра в училищі. Я його про це не питав.

— А чи не можна мені поговорити з Вано?

— Чому ж не можна? Тільки він, напевне, бігає десь з хлопчаками. Він же й сам ще хлопчик, хоч уже й майстер.

Петрові Семеновичу пощастило розшукати Вано. Хлопчик, розповів, що знайшов кусок пластмаси в яру. поряд з парком культури.

Разом з ватагою хлоп’ят Проторенко прочесав яр, і вони знайшли ще кілька уламків того «каменя», що вдарився колись об бронзову статую купальниці.

Проторенко склав зібрані уламки. На превелике його здивування, вони нагадували величезну кулю, грубо зроблену не з металу, а з якоїсь речовини, на зразок слонової кості. Лише кілька шматків так і не