Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

Курси життя…

— Сильніше, тату! Все, досить. Відсунься.

У руках Адама — мокра вата. Гострий запах спирту. Марення, нісенітниця, мана! — чотирирічний хлопчик… Кирило запізніло здригається від відчуття нереальності того, що відбувається, але нічого більше зробити не встигає. Адам з розмаху всаджує шприц, налягає всім немічним тілом. Тонка й довга голка входить до упору — анінайменшої реакції. Адам починає обережно вдавлювати поршень. Губи хлопчиська беззвучно ворушаться: «Ну! Ну ж!» — і ще лайка, страшна, тяглова, хірургічна… Погляд Кирила на мить торкається порожньої ампули. Відламаний кінчик валяється поряд, хижо поблискуючи. Адреналін. Це означає… прямий укол в серце! Та що ж Адам робить?!

— Давай, тату! Рот в рот…

Вдих, другий, третій. Хрипкий стогін. Сіпається рука. Груди судомно здіймаються.

— Ф-фух, встигли. Ну, тато, вважай, пощастило…

Потім була нетіпаха-медсестра (відлучилася на хвилинку в гастроном), що прибігла, — шум, охи, суєта, блималки «швидкої». Це тато їй допоміг, це він. Я?! Ну та, ти, тато… Ваше ім’я? Кирило? Спасибі вам, Кирило, ви дуже вчасно, ще б пара хвилин — і все. Журналіст? Де ж ви навчилися? На курсах?!

Проте Кирила мучило відчуття, що люди брешуть, захоплюючись «подвигом» сейфа.

Коли вони покидали дитячий садок, Адам зауважив, дивлячись убік:

— Хороший у них медпункт. Навіть адреналін знайшовся. Молодці. Мені б цей адреналін в Аль-Джаннарі…

Кирило не знайшовся, що відповісти. Майже до самого будинку вони йшли мовчки. Біля під’їзду Адам узяв батька за руку. Підняв голову, заглянув у вічі:

— Ти неправильно думаєш, тату. Зовсім неправильно. Я не чудовисько. І не ангел. Просто Наталя Петрівна — сейф, як і ти. Якби було інакше, хіба я став би рятувати зовнішню оболонку? Ти не думай погано, тато…

— Ти здатний читати мої думки?

— Ні. І ніхто не здатний. Я просто знаю, про що ти думаєш.

Він посміхнувся — ясно, відкрито. Так міг би посміхнутися океан на світанку.

— Давай поговоримо? Ось лавка…

…фактор сидів поряд зі мною на лавці.

У голові крутилися якісь «Омени», «Ваал» Роберта Мак-Каммона, різні хитромудрі дітлахи та їхні хитромудрі справи… Ні, тату, сказав Адам. Ти знову неправильно думаєш. У тебе на обличчі все написано. Давай, я тобі розповім…

І я дізнався про Концентратори.

Якщо Ванда, «прокинувшись», пам’ятала своє життя на десять-п’ятнадцять кроків назад, то Адам пам’ятав своє — на міріади кроків. Наскрізь. І кількість життів додавалася з кожною хвилиною. От чому люди сходили у небуття, сміючись — тому що нікуди не йшли. Просто знімали зношений костюм. А в пам’яті, в душі, в серцевині когось з «останців» виникав новий осередок — пам’ять? життя?! — ніби свіжий лист на гілці клена. Хлопчики концентрували чоловіків, дівчатка — жінок. Загибель Людства виявилася міфом, помилкою Кирила Сича — відторгнутого сухого паростка, приреченого на відмирання. Нездатного відчути всю велич задуму. Мабуть, Казимир з Мішелем дізналися або здогадалися про це набагато раніше. Але вирішили не казати мені, батькові маленького хлопчика на ім’я Адам. Я розумів їх… Я зараз багато чого розумів. Розумом, бо серцем прийняти це я не зміг до останнього. Серце — воно вперте.

Переді мною на лавці сиділо Людство нової якості.

Немає Людини, окрім Адама, і я, Кирило Сич — батько Його.

— Навіщо ти прикидався? — запитав я.

— Прикидався? — він з подивом кліпнув. І раптом розсміявся, зрозумівши. — А-а, це… Варення, пустощі. Тату, повір: дитинство — найкращий час життя. Я знаю, я часто був дитиною. Навіщо мені добровільно позбуватися подарунка, якщо більше жодного дитинства у мене не буде? Мама, вона відразу зрозуміла…

— У нас хороша мама? — запитав я.

— Дуже, — серйозно відповів Адам.

І ми пішли додому. Жити-поживати. Через два роки Адам пішов до школи. Перший раз в перший клас. Навіщо добровільно позбуватися подарунка? Класи тепер були маленькі й змішані за віком. А вчителі-«пробуджені» із задоволенням грали в нову гру: «школа». Скоро гра закінчиться. Треба поспішати. Я теж граю. З сьогоднішнього дня.

Все, час.

Де батько твій, Адаме? Встає з-за столу…

…Ось і урвалися твої записи, тату.

Як і життя — на найцікавішому місці.

Чи все-таки?! Померло лише тіло, тлінна плоть, як це трапляється з нами? З більшістю?! Я не знаю. Виявляється, я ще багато чого не знаю. Адам не розучився дивуватися? робити відкриття? намагатися осягнути?! — не зважаючи на тисячі тисяч прожитих життів… Ти зумів здивувати мене, тату. Я швидше відкушу язик, ніж назву тебе «плотським батьком». Зараз, закінчивши читання, я зловив себе на чужому, незнайомому відчутті: мені раптом захотілося ненадовго побути — тобою. Або хоча б — таким як ти.

Влізти в «чорний ящик».

Це природно для шестирічного хлопчиська: «Хочу бути як тато!» Біда в тому, що хлопчиська звуть Адам. Брижі по воді — у мене входить хтось, що мить тому був стороннім. Невже?.. Миттєва радість, і відразу — розчарування. Ні, тату, це не ти. Ще один приєднався. Час уже б звикнути. Я і звик, от тільки…

Невже я сподіваюся?

Сподіваюся і чекаю — на тебе?!

Я знаю, як це: збирати. По крихті, по дрібці. Поєднувати в собі, відчувати єдиним цілим, океаном буття. Я знаю, що скоро нас залишиться двоє: Адам і Єва. Назавжди. Навіть якщо завтра мені на голову впаде цеглина. Мого покоління вистачить, щоб двоє — дожили. Двоє в Едемі. Двоє на Землі.

Двоє — значить усі.