Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

Навесні в полі блищать озерця, а серед літа усе вигоряє. Добре на Дикому Полі, тільки коли буйні трави вкриють усю землю, коли в повітрі ширяють сотні птахів, весело співаючи свої весільні пісні.

Для коней вдосталь корму під ногами, а в степових озерцях води. Весну й вибрали татари для наскоку на Україну.

Люто розбійничали татари. Налетять, як чорна сарана, на село, що на околицях Дикого Поля, зруйнують хати, витопчуть посіви, вирубають садки. Повбивають людей, але не всіх. Від старих їм користі немає. їх і вбивають. Молодих, сильних забирають у полон. І детей забирають. Малечу легше в свою віру обернути. Тих, кого захоплять у селі, зв’яжуть руки назад, вершники оточать з усіх боків і женуть у полон, у тяжку неволю.

Після наскоку татари повертаються не поспішаючи. Полонені йдуть пішки, корови і вівці рухаються поволі. Сонце вип’є воду з озерець. І плачуть, стогнуть невольники. Від спраги все горить усередині, хіба що раз на добу пощастить напитися каламутної води. А ще гірше, коли із сходу задме сухий гарячий вітер.

Жахлива дорога невольників. Уся вона помічена кістьми тих, хто не витримав мук.

Вдень зліталися край дороги стерв’ятники, вночі прибігали вовки.

Тільки сильні, міцні люди доходили до Перекопу.Іноді козаки нападуть на ворогів і звільнять невольииків.

Але не завжди це вдавалося, бо сила татарська велика. Так сталося й цього разу. Наздогнали ми татар уже поблизу Криму. Багато козаків наклали головою. Піді мною вбили коня, самого ранили. А що вдіє піший супроти кінного? Кров залляла мої очі, по голові ніби ціпами хто молотить. Заарканив мене татарин. Заарканив, мов дикого коня. Здавила петля горло, впав я на землю, а коли отямився, вже був прив’язаний до татарського сідла.

В Перекопі полонених затримали у великому будинку перекопського мурзи. Прийшов мурза і купець із Кафи, сіли на низькій тахті, купець складає маленькими купками золоті монети, великими — срібні, а мурза не зводить з них жадібного погляду. Відлічує купець гроші, мурза, як шуліка, хапає їх. Руки в мурзи тремтять, коли він перелічує і перевіряє на зуб кожну монету, чи не підроблена.

Це гроші за людське життя. За невольииків, яких захопила недавно орда на Україні і в Росії. На світанку другого дня нас перелічили, кинули кожному по шматочку просяного чурека і погнали степом до Кафи, що стоїть біля моря синього. Хлопчиків і дівчаток забрали од матерів. їх погнали іншою дорогою, в Бахчисарай. До самого хана.

Малі діти не тямлять нічого. Без батька, без рідної матері. Швидко забудуть і рідну Вкраїну, і мову свою. Хлопчики виростуть, стануть яничарами, а дівчата будуть у гаремах султана чи якогось мурзи.

Кричали, стогнали, побивалися матері. І попрощатися не дали з рідними дітьми. Плакали, кричали малі діти. Та хіба у ворога є жалість!

Одразу купець запримітив мене. Я був найвищий серед невольииків. Іду степом і хитаюся. В голові гуде, як у дзвін дзвонять. Дивлюся на степи, якісь дивні вони. Не зелені, а червоні, ніби їх хто залив кров’ю.

Під’їхав до мене купець, і почав оглядати, немов тварину.

Я хоч і слабий, а де взялася сила, кинувся на купця. Руки зв’язані — зубами, як кліщ, уп’явся в ногу супостатові. Та що з того. Тільки дуже побили.

Пригнали пас у Кафу. А тут — ще гірше.

Невисокий, сухий, як стебло осінньої трави, бистроокий купець скуповував невольників. Для перепродажу — не для себе.

Зрозуміли ми це відразу — злий купець, як отой степовий тхір. А коли невольників пригнали на його подвір’я, жодного не проминув — кого канчуком почастував, кому кайдани по пуду дарував. А я й кажу неголосно, але так, щоб усі полонені чули:

— Де невольників жаліють? Що мурза, що купці, ціна їм одна, всі вони торгують людьми. Як скотину на ярмарку скуповують і продають. Тільки з людиною ще гірше поводяться, ніж із худобою. Ех, вирватися б на волю! Сплатив би я сповна за всіх мучеників…

Ще дорогою запримітив я козака, міцного, кремезного, як дуб. І другого, селянина, — росіянин він, дужий, як Ілля Муромець. Кілька разів перезирнувся з ними, потім стиха кинув:

— Уночі треба побалакати…

Радісно блиснули очі в невольника, але порозумітися нам пощастило тільки через місяць. Дуже я кволий був, куди такому тікати…

Не зовсім ми оклигали, але сили все-таки вистачило на те, щоб трьом вартовим голови скрутити. Ще чотирьох козаків виручили. Подалися в степ татарський. Йшли по зірках, просто на Арабат. Там Сиваш, хоч плавом переплисти, хоч по косі перейти.

Наздогнав нас купець з посіпаками. У степу не бив, не мучив, а в Кафі закували иас у пудові кайдани і кинули в яму. Там і померли два козаки.

Було це наприкінці осені. То дощі періщили, а тепер сніг посипав. Сухий, холодний вітер проймав до кісток. Купець на зиму загнав у ями всіх невольииків. Одежу не давав, а їжу слуги мурзи кидали нам, як собакам.

Купець щодня підходив до ями. Погляне на нас і почне приманювати:

— Хто нашу віру прийме, шануватиме аллаха і його пророка, той буде ситий і матиме одяг. Кайдани зніму.

Слухали козаки, плювалися. Як можна свою віру, віру своїх батьків і дідів забути? Не може козак стати запроданцем, не може забути віру і звичаї свої рідні.

І чого тільки не робив купець, щоб знадити голодних невольників. Накаже слугам смажити барана коло ями. Це щоб невольники чули дух м’яса. І веде своєї:

— Хто плюне на хрест, хто згоден поклонитися аллахові, кажіть. Одразу ж дам баранини!