Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

Негайно треба діяти, але як?

Северин Романович обізвався від воріт:

— Чого гав ловиш? Заводь Сірка до стайні, зараз я води принесу. А потім поїмо й бричку лагодити треба. Заднє ліве колесо ледь тримається.

«Він стежитиме за мною й не відпускатиме ні на крок, — майнула думка. — Але за будь-яку ціну треба попередити розвідників. Правда, додому тоді не буде вороття… Нехай так… Попрошу розвідників, щоб узяли з собою…»

Андрій метнувся до клуні, дістав із схованки автомат. Загорнув у ватянку разом із запасним ріжком.

Северин Романович витягав воду й виливав у довгі дерев'яні нецьки. Побачивши Андрія, наказав:

— Заводь коня.

— Зараз, лише поводжу трохи.

— Гаразд, — згодився.

Андрій взяв Сірка за вуздечку. Йшов трохи збоку, щоб кінь затуляв його од дядька. Розчинив хвіртку. Клямка брязнула, Северин Романович озирнувся, крикнув щось, та Андрій уже не чув. Скочив на Сірка, вдарив голими п'ятами в боки, пустив коня чвалом — встиг побачити, що вуйко вискочив на вулицю й грозить йому обома кулаками.

Попереду зблиснуло озеро. Андрій натягнув повід, осаджуючи коня біля Демчукового залишавілого паркану.

— Вуйку Антон! — гукнув.

Демчук визирнув з-за сарая — у білих домотканих штанях, такій же сорочці навипуск. Тримав сокиру й дивився невдоволено, видно, хлопець одірвав його од термінової роботи.

— Чого тобі? — застромив сокиру в колоду, потягнувся за капшуком з махоркою — Демчук курив величезні цигарки, курив часто, від чого вуса й кінчики пальців у нього були темно-коричневі.

— Вуйку, — почав Андрій швидко, — не можна гаяти ані хвилини… Знаєте, хто у вашій рибальській хижі? Прошу вас, там совітські солдати, а зараз тут будуть бандери. І ви мусите тамтих солдатів вивести!

Демчук витягнув з рота ще не припалену цигарку. Підійшов, шкутильгаючи, до паркану: ліва нога в нього була трохи коротшою, ще в дитинстві зламав, і кістки зрослися неправильно. Радили податися в місто до лікаря, та де тих грошей на лікарів наберешся?

Сперся на паркан, запитав, пильно дивлячись маленькими світлими очима:

— Ти що мелеш? Які совітські вояки?

— У вашій хижі… — Андрія почала дратувати Демчукова нетямущість. — Ми, коли нічліжили, спіткали четверо совітських розвідників. Заховали їх до вашої хижі, Пилип з Сергійком там наглядають. А вуйко Северин дізналися й Грицька до Коршуна верхи послали.

До Демчука нарешті дійшла суть справи. Спохмурнів, обличчя навіть почорніло, розім'яв товстими шорсткими пальцями цигарку, викинув.

— Душу б з вас вимотлошити! — мовив загрозливо. — За це бандери всіх нас…

Андрій витяг з-під ватянки автомат, повісив на шию.

— Якщо ми дамося! — одповів зухвало.

— Дурень ти, ось хто! — нараз розсердився Демчук. Потер тильною стороною долоні підборіддя, обернувся до хати, погукав:

— Катре! Чуєш, Катре!

Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста — перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.

Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:

— Що тобі, щастя моє?

Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…

— Запрягай Білку, рибонько, й швидше!

— Що так горить?

— Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!

Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.

— Діти де?

— Там, — махнув рукою на озеро. — Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці — на хутір до сестри. Там і спіткаємось.

Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:

— Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?

Демчук приступив до неї.

— Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. — Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. — Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…

Жінка легенько відштовхнула його.

— Чого ж ти стоїш? Поспішай!

Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад — бачив, як заметушилася дружина, — дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.

Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.

— Ану, Олексо, поклич Фрося! — наказав начальнику служби безпеки — довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.

— Сучий син, цей Фрось! — мовив есбіст переконано. — До стінки б його!

— До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!

Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.

— З'явився за вашим наказом, пане Коршун!

— Ех ти ж, ворона! — Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. — Проґавив розвідників…

— Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.

— Цей? — відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.

— Ні, той вищий був, кирпатий…