Читати книгу - "Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев"

Робот не лежав, а стояв біля входу до печери і бубонів.

Керн перевернувся на другий бік, застогнав і мовив крізь зуби:

— Ми мусимо вижити, мусимо… Хоча б довелося ждати сто років.

Вуд потер скроні.

Голова палала.

— Марення! — прошепотів він. — Марення. Та дійсність не краща.

Вуд опустився спочатку на лікоть, потім упав на підлогу. Щока його відчула мокрий камінь.

«Росіяни, — подумав Вуд, — аби вони знали… Невже?..»

Думка вислизала, провалювалася в темряву.

Венеріанські мікроби зробили свою справу.

Із заростей велетенських папоротей долітав дзвінкий вереск.

Несподівано він обірвався, і з гущавини на болото випливла дивна машина. Вона нагадувала автомобіль-амфібію, та була без коліс.

Диски циркульних пилок, якими розрізались ліани, ще крутилися.

Коли машина з'явилась над болотяними купинами, з-під її корпусу вдарили водограї.

Могутні повітряні течії, що били вниз, виганяли воду з калюж, утворюючи під корпусом машини повітряну подушку, яка й утримувала її над поверхнею.

Невеликий реактивний двигун забезпечував всюдиходу значну швидкість по будь-якій дорозі, точніше, без дороги, в лісі, на драговині, навіть над водою.

У всюдиході сиділи три чоловіки в скафандpax. Та тільки один був у шоломі, решта, звикаючи до нових умов, була без шоломів.

За рулем сидів інженер Добров. На його голеному черепі виступали крапельки поту. Він дивився вперед гострим поглядом.

Олексине лице було мокре від поту, дихав він важко, та очі сміялися. Навкруги були вежоподібні дерева з верхівками, схожими на струмені водограю, густе, задушне, завжди туманне повітря, неясні тіні рухливих живих істот, наляканих виттям дискових пилок.

Олекса ніяк не міг звикнути до того, що він на Венері. Хвилина за хвилиною пропливали в його пам'яті години, проведені на чужій планеті.

Планер американців пролетів над ракетою «Знання» і зник.

Кожні півтори години, коли «Просперіті» пролітав над районом посадки «Знання», Мері Стрем дедалі тривожніше повідомляла, що не може намацати радіолокатором планер.

Останній раз вона викликала до мікрофона командора і вмовляла не вважати Вуда і Керна загиблими…

Ілля Юрійович добре розумів її стан, говорив з нею тепло, підбадьорював, та після розмови з нею ставав суворий і мовчазний, вимагав від помічників прискореного виконання всієї програми досліджень, не дозволяв у той же час відходити далеко од ракети. Сам він зібрав дуже багату колекцію мінералів, а також передав Олексі для гербарію кілька цікавих зразків рослин. Олексин гербарій мав дивний вигляд. Надто велике було все знайдене ним у світі без трав і квітів.

Добров спустив з ракети всюдихід, який призначався для близьких мандрівок. Розрахований на двох спостерігачів, він являв собою пересувну дослідницьку станцію, був забезпечений різноманітною апаратурою і навіть озброєний скорострільною гарматою.

Поміж себе дослідники говорили про силу магнітного поля, що набагато перевищувала земну, про знайдену тут давню геологічну еру, про повітряні течії, які, очевидно, дозволяють літати навіть дуже великим тваринам, про виявлений у лісі сильний радіоактивний фон, а думали… про американців!

Надія була тільки на Мері Стрем.

Щоразу, встановлюючи зв'язок з «Просперіті», Олекса підмикав до радіоприймача свій шоломофон, щоб голос Мері було чутно в усіх скафандрах.

Цього разу крізь тріск атмосферних розрядів пролунав тонкий, радісний голос Мері. Щаслива, вона повторювала без упину, що виявила рухому металеву точку. Це міг бути тільки робот!

— Оце здорово, Машенько! — крикнув Олекса і побіг до люка, щоб спуститися до Богатирьова й Доброва.

— Скільки навпростець до робота? — спитав Богатирьов. — Вона сказала — сімдесят кілометрів?

— Тільки сімдесят… Зовсім дрібниці… Ми вмить доїдемо на всюдиході! — вигукував Олекса, стрибаючи з драбини на каміння.

Богатирьов ішов до всюдихода, поблизу якого порався Добров.

— Шосейних шляхів тут нема, — нагадав Добров. — Путь через джунглі, через морську протоку, по вулкановому схилові.

— Атож! — підхопив Олекса. — Пішки їм не дійти.

— Всюдихід розраховано на двох, — нагадав Добров.

— Я поїду на ньому сам. Повернемося втрьох. Скинемо деяку апаратуру.

— Сам? — з іронією запитав Ілля Юрійович, кладучи Олексі на плече руку. — Ти, Олексо, розумніший за всіх місцевих ящерів.

— Розлучатися не можна, — підтвердив Добров.

— А тому треба об'єднатися, — рішуче сказав Ілля Юрійович. — Всюдихід розвантажити, взяти тільки найнеобхідніше, зняти гармату.

Добров мовчки похитав головою.

— Багато місця займає кисень, — пожвавішав Олекса. — Ми збережемо його, якщо принаймні половину часу проведемо без шоломів.

Ретельно вивчивши склад атмосфери і поведінку собаки Пульки, вони вже пробували дихати венеріанським повітрям.

Всюдихід розвантажили, взяли тільки найнеобхідніше. Коли знімали скорострільну гармату, Добров був особливо похмурий.

Взяли дві гранатних рушниці і автомат. Олекса озброївся… кінокамерою.

Трохи піднявшись на повітряній подушці, всюдихід рушив у гущавину.

Олекса востаннє глянув на ракету. Вона здалася йому такою земною і рідною, що у нього защеміло серце. Він уявляв, як скиглить зараз залишена в ракеті Пулька…

У заростях було так темно, що Добров увімкнув прожектори. В їхніх променях поблискувало мокре коріння.

Дискові пилки різали колюче загородження. Ліани мертвими зміями падали на вологий грунт.

І ось всюдихід видерся на болотяний простір. Тут можна було рухатися швидше.

Крізь туманну імлу бовваніли конічні гори вулканів. Їхні вершини ховалися за