Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане - зараз i потягну в Пiски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робо­та то на пристанi, то в полi.

Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. "А може, тимчасом хто надiйде з своїх, то тодi вже разом!". Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски - хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; роз­казують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки...

- А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваля­ться йому.

- А ще не одружився?

- Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гри­зе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, ка­же, по менi пари!

Грицько й тому радий.

- Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чу­дний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.

Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почу­вши за ку­банськi пустошi, що казна оддавала ви­селенцям, шарахну­ли на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погре­бом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди за­го­во­ри­ли в селi: "От парубок! от хазяїн!" Батьки та матерi го­стри­­ли на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убо­­гшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згор­да.

Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же cлуча­лося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечор­ни­цi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що ви­дали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззя­влявши. А вiн - таке плете, що й на голову не налiзе! Пра­вда, дiвчата, посте-рiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, при­ши­вали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна ду­мала: "От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й гро­шенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!"

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалiстю, пишаю­чись своїми достатками, сам тепер думав не про убоже­ство. Йо­му бажалося до свого добра приточити ще й жін.­чи­не, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, - засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, ко­трий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiл­лю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не та­кого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.

- Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, - од казав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, - та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм'ї, в котрої ку­пив город з уговором, що вони житимуть до весни у про­данiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздуму­вати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хоче­ться, щоб була й уродлива... Довго вiн мiркував собi, пере­бирав у думцi всiх дiвчат на селi, - та сам незчувся: як i ко­ли закохався в сусiдчину наймичку – ве­селу, мо­торну й робочу дiвчину, хоч i невелику кра­сулю.

Христя - так її звали - зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, що можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п'ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скi­льки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кину­ла дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Гри­цькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм'єю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Хри­стя - молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина - дяди­на ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, при­звичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймич­ка - хазяйку. Збоку дивля­чись – Хрис­тя не наймичка, а дочка рiдна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дiвчина, якось ненароком запала Гри­цьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь не­звичайну красу, - давай лицятися та женихатися з Хри­стею... Недовг­о й тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Гриць­ко старостiв до Христi, а через тиждень на­шi молодi й побралися.

На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б'ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським жит­тям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка ви­сновувала, а все-таки гаразд - так, як i люди.

З жiнкою Грицько жив мирно, люб'язно: нi лайки, нi сварки не чула їх простора, весела хата. В буднi - обоє вони працювали; в свято - ходили вкупi до церкви; по обiдi - спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазяї­нами, чесними, робочими людьми, добрими сусi­дами, навдивовижу парою...

- От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! - не одна, не двi матiрки радили своїм дочкам з зятями або си­нам з невiстками: - з Грицька та Христi... Вiн зостався сиро­тою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть йо­го... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дiтки, тре­ба на свiтi жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

СIЧОВИК

Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед са­мим селом,