Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Гриць нi­би не чує її пос­лiднього сло­ва, пiдк­ру­чує вус i ди­виться бо­ком на неї. I во­на ди­виться на нього, але цiл­ком спо­кiй­но, цiл­ком без зво­ру­шен­ня. Ди­виться i за­ду­му­є­ть­ся. Пе­ре­хо­дить який­сь час, од­нак жод­не з них не про­мо­в­ляє, що бе­ре­же щось в со­бi, зрос­тає на хви­ли­ну мiж ни­ми i за­ту­лює їм ус­та. Те­тя­ну об­гор­тає бо­лю­чий який­сь сму­ток по лиш що пе­ре­жи­тiм, а вiн зво­ру­ше­ний.

Нараз во­на об­зи­вається:

- Iди з бо­гом своєю до­ро­гою, я че­рез те­бе опiз­нюсь. Вiн спи­няється, ди­виться на неї своїми ве­ли­ки­ми щи­ри­ми, як не­бо го­лу­би­ми очи­ма. Ди­виться, i хо­тiв би ще щось ска­за­ти, та боїться її. Та­ка во­на гар­на, а якась та­ка. Вiн мi­ша­є­ть­ся. Нi­ко­ли не стрi­чав та­кої. Вiд­ки на­раз та­ка взя­ла­ся? Гос­по­­ди! На­реш­тi вiд­ва­жується.

- Ти не лю­биш нi­ко­го? - пи­тає нес­мi­ли­во.

- Я не люб­лю нi­ко­го, - ка­же спо­кiй­но, див­ля­чись при тiм, як пер­ше, йо­му прос­то i щи­ро в очi, тро­хи зчу­до­ва­на йо­го пи­тан­ням. Вiд­так до­дає: - А ти лю­биш ко­го?

- I я не люб­лю нi­ко­го, - вiд­по­вi­дає вiн i, не­на­че наб­рав­ши­ся її щи­рос­тi на хви­ли­ну, - вiд­по­вi­дає їй та­ким же са­мим щи­рим прос­тим пог­ля­дом.

- Як со­бi хо­чеш, - ка­же во­на i знов до­дає по­важ­но: - Iди з бо­­гом своєю до­ро­гою, я че­рез те­бе лиш спiз­ню­ся.

Вiн пос­мут­нiв. Ос­тан­нi сло­ва за­бо­лi­ли йо­го гли­бо­ко.

- Чого то­бi спi­ши­ти­ся?

- А чо­го з то­бою вис­то­юва­ти?

Вiн за­тис­нув зу­би, але все сто­яв.

- Отже, як те­бе звуть? - не мо­же здер­жа­ти­ся, щоб не спи­та­ти ще раз.

- Я вже ка­за­ла. Не до­га­дуєшся сам?

- Нiчого не ка­за­ла i нi­чо­го не до­га­ду­юся.

- Туркиня! - i з тим сло­вом обер­тається вiд нього, хи­ли­ть­ся­ i пiд­но­сить по­во­ди йо­го чор­но­го ко­ня, що йо­му ви­па­ли з рук, а кiнь на них нас­ту­пив. Пiд­но­сить i за­ки­дає пев­ним ру­хом на гри­ву.

- Уважай лiп­ше на сво­го ко­ня, - ка­же, а бiльше не до­да­ю­чи нi сло­ва, вiд­вер­ну­ла­ся i, роз­ту­лив­ши гус­те га­луз­зя сме­рек, - зник­ла з-пе­ред йо­го очей…

Вiн сто­яв, мов ог­нем по­пе­че­ний, i ди­вив­ся за нею. Ку­ди за­б­ра­ла­ся? Де пiш­ла? Мов са­му по­чин­щи­ну [17] да­ла i як вi­тер щез­ла…

***

Його кiнь схи­лив го­ло­ву до зем­лi. На зем­лi ле­жав ве­ли­кий цвiт чер­во­но­го ма­ку, i вiн йо­го до­ти­кав­ся. Гриць лю­то, май­же за­вис­но, шарп­нув ко­ня за го­ло­ву i, пiд­няв­ши чер­во­ний цвiт з зем­лi, ог­ля­нув йо­го i, затк­нув­ши за ка­пе­люх, по­їхав на­зад.

Другої не­дi­лi зап­лi­тає Те­тя­на за­дум­ли­во чор­не шов­ко­ве во­лос­ся i, як тиж­день на­зад; зак­вiт­чується знов чер­во­ни­ми ма­ка­ми i йде до Мав­ри.

Iде за­ду­ма­на, смут­на i має Гри­ця пе­ред ду­шею. Вза­га­лi Те­тя­на про нi­що iн­ше не ду­має, як про нього. Не пе­ре­ду­мує, що го­во­ри­ли з со­бою, що вiн ка­зав, лиш заєдно має йо­­го пе­ред со­бою.

Iдучи, роз­зи­рається бо­яз­ко по лi­сi, хо­ча знає, що сею сте­ж­кою вдру­ге йо­го не по­диб­ле. Оця стеж­ка на­ле­жа­ла до її ма­те­рi, i лю­ди нею лиш ду­же рiд­ко хо­ди­ли, а й то лиш ду­же доб­рi знай­омi, яким се доз­во­ли­ли. От­же, Те­тя­на май­же пев­на, що йо­го не здиб­ле.

Нинi во­на йде до Мав­ри. Дни­на та­ка ти­ха, спо­кiй­на! Сме­ре­ки дрi­му­чi ви­па­рю­ються лi­ни­во в лiт­нiм сон­цi, нi­би аж роз­лi­ни­вi­ли в нiм.

Може, ни­нi Мав­ра бу­де вдо­ма. I не­хай би так i бу­ло. Їй хо­четься го­во­ри­ти з Мав­рою, хо­ча го­во­ри­ти про се, що її в лi­сi стрi­ну­ло, нi за що в свi­тi не бу­де. А ско­ро до Мав­ри вже та­кож не пi­де. Ма­ти, як зда­ва­ло­ся, чо­мусь не­ра­до по­чи­на­ла ди­ви­ти­ся, що во­на що­не­дi­лi ви­би­ра­ла­ся до неї. Нi­би спи­ра­ти впрост її не спи­рає, але Те­тя­на ро­зу­мiє свою ма­тiр без слiв доб­ре. Вреш­тi спи­няється Те­тя­на ко­ло ко­ли­би i об­зи­рається. Ха­ти­на за­чи­не­на.

Тетяна на­ду­мується хви­ли­ну, вiд­так кли­че дзвiн­ким го­ло­сом:

- Ти вдо­ма?

- Гай-гай!.. - вiд­по­вi­дає звiд­кись про­тяж­но го­лос Мав­ри, i Те­тя­на йде за ним.

Може, чо­ти­ри кро­ки за ха­ти­ною, са­ме над бе­ре­гом про­пас­тi-яру, ле­жить ста­ра ци­ган­ка на зем­лi про­ти сон­ця, па­кає свою люльку i ви­ле­жується, опер­ши­ся на лiк­тi…

- Ти що, Мав­ро, - кли­че Те­тя­на, - за­хо­ва­ла­ся тут, виг­рi­ва­є­шся в сон­цi, мов ящiр­ка, а ха­ту за­чи­ни­ла, мов пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми? - так пи­тає мо­ло­да Те­тя­на, а по прав­дi їй чо­мусь нi­яко­во ста­ва­ти ни­нi пе­ред очi ста­рої ци­ган­ки, що своїми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма i ду­шу у чо­ло­вi­ка ви­со­та­ла б.

Мавра, не змi­нив­ши по­зу анi на крих­ту, нi­би не зва­жає на сло­ва мо­ло­дої дiв­чи­ни, ди­виться на неї блис­ку­чи­ми, не­на­че ди­явольськи­ми очи­ма i пи­тає за­мiсть всього:

- Ти для ко­го за­ти­каєшся що­не­дi­лi в чер­во­нi цвi­ти, душ­ко, нев­же ж для ста­рої Мав­ри? Га?.. А он яка крас­на, пиш­на, мов та бо­яри­ня. Га-й! га-й!

Тетяна па­ле­нiє пiд тим пог­ля­дом, од­на­че вiд­по­вi­дає з чис­тою ду­шею:

- Для се­бе, Мав­ро. Для ко­го ж би? Ни­нi не­дi­ля. Але вста­нь-но. Сядьмо там, де сме­ре­ка ки­дає тiнь, а то го­дi ме­нi ще да­лi в сон­цi пра­жи­ти­ся, дос­та уп­рi­ла, iду­чи вго­ру, а те­пер ще й си­дi­ти про­ти сон­ця не хо­чу. I чо­го ти аж по­над сам край про­пас­тi по­лiз­ла? Не боїшся, що ко­лись, як зас­неш, ско­­тиш­ся в гли­бiнь?

Циганка виш­кi­ри­ла бi­лi зу­би.

- Не бо­юся. За­сип­ля­ти не за­сип­ляю, а ско­ти­ти­ся та­кож не ско­чу­ся. Хi­ба що хи­жун з-пiд синього не­ба ки­неться на Ма­в­ру i знi­ме її в ви­со­ту. Але й то­го не ля­ка­юся, бо хи­жун, пе­ре­ко­нав­ши­ся, що Мав­ра ста­ра, ви­пус­тить її аж над­то ско­ро з па­зу­рiв, то­му не­ма їй чо­го бо­яти­ся, хоч би вже й са­мої оцеї про­пас­тi. А ко­ли хо­чеш зна­ти, чо­му я ось аж сю­ди хо­ва­юсь, за­чи­нив­ши хоч би i з по­луд­ня за со­бою ха­ту, мов пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми, то се i справ­дi я пе­ред роз­бiй­ни­ка­ми ро­б­лю: ни­нi ра­но-ра­не­сенько, я ли­ше ще нiч­ку до­сип­ля­ла, ко­­ли на­раз прок­ля­ту­щi пас­ту­хи, змо­вив­шись, мов са­ма чо­р­ти­ня, ки­ну­ли­ся на мою ха­ту i за­ве­ре­ща­ли: "Мав­ро, та­та­ри йдуть! Да­вай гро­шi, Мав­ро, та­та­ри йдуть!" - i, заг­ри­мав­ши що­си­ли в две­рi i вiк­на, роз­ре­го­та­ли­ся на весь лiс i знов по­ще­за­ли. Тьфу! - зак­ля­ла… - Чор­ти, без­го­лов­ни­ки, са­мий сон прiр­ва­ли…

Тетяна розс­мi­яла­ся, уявив­ши со­бi з ма­лих пас­ту­хiв "та­та­рiв" i уга­ня­ючу за ни­ми роз­пат­ла­ну Мав­ру.

Вiдтак сi­да­ють обид­вi мовч­ки в тi­нис­те мiс­це ко­ло сме­ре­ки. Ко­ли Мав­ра роз­пи­тується мно­гос­лов­но про здо­ров'я Iва­ни­хи Ду­би­хи, про її гос­по­дарськi спра­ви, вiд­по­вi­дає Те­тя­на якось роз­сi­яно, зас­лу­ху­ючи­ся при тiм май­же нес­вi­до­мо в шум по­то­ка в яру, ба­чить, мов з ве­жi, з сво­го мiс­ця, як вiн поб­лис­кується в гли­би­нi до сон­ця, як по­ло­ще