Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Все ще міцно тримаю його за руки, а в самої долоні тремтять.

- І що? Буду нова!

- Ні, - мотає головою, ніби ця гойдалка для нього означає щось справді важливе, - Ти що забула? Ми її із дідусем встановлювали! Коли він був тут востаннє. І розгойдав мене тоді сильно, щоб перевірити її на міцність! Пам'ятаєш?

Точно, дідусь. Ейдан дуже любить його. Та я теж. Але батько посварився з ним і заборонив нам бачитися.

Тяжко зітхаю, переводячи погляд на порвані петлі.

- Може, попросимо тата викликати людей, які полагодять?

Малюк схлипує, піднімаючи дерев'яне сидіння.

- Вони не полагодять.

Це правда. Батько ніколи не лагодить старі речі. Йому простіше купити нове, ніж займатися лагодженням старого. Так було з улюбленим велосипедом Зака, моїм ляльковим будиночком. Якщо подумати, роботи там було небагато, але тато вважав за краще позбавлятися від сміття, а не ремонтувати його.

- Ейдан, - намагаюся підібрати правильні слова, розуміючи, що для нього це дійсно буде складно - попрощатися з улюбленою гойдалкою, - тобі поставлять великий дитячий майданчик. Пам'ятаєш, тато обіцяв? І батути.

- А чи не простіше просто полагодити гойдалку? – незрозуміло лунає праворуч від мене.

Обертаюся на Скайлера, блиснувши в його бік недобрим поглядом. Я тут намагаюся заспокоїти дитину, а він тільки гірше робить.

- Було б простіше, якби було кому.

- Що тут лагодити? Зняти ланки, що розірвалися, і перевісити на інші.

- Зробиш? - З викликом скидаю брову. Бо говорити кожен може.

- Легко, - парирує мій виклик Скайлер, перш ніж встати з трави. Простягає мені руку, і я беруся за неї, щоб теж підвестися. По шкірі в ту ж мить, прямо як вранці мчить електричний струм, пробиваючи до самих кісточок. Він палить і викликає свербіж. Дихати перестаю. Його долоня велика, трохи шорстка, але досить приємна на дотик. Пальці вузлуваті та довгі. Щойно опинившись на ногах, я різко висмикую долоню і інстинктивно тру її об джинси. Чортівня якась! – Інструменти є? - Не помітивши моїх незрозумілих дій, цікавиться Скайлер і крокує до того, що ще десять хвилин тому було гойдалкою.

Киваю головою.

- Ти серйозно? - Недовірливо дивлюся на його спину, стійко ігноруючи поколювання на долоні, яке ніяк не хоче вгамовуватися. Засовую руку в кишеню кофтинки.

- Тебе щось бентежить? – обертається він.

- Надворі вечір, майже нічого не видно. Ну і плюс - хіба ти вмієш лагодити гойдалку так, щоб потім на неї було безпечно сісти? Думаєш, я пущу на неї Ейдана?

На обличчі хлопця з'являється усмішка. Майже така ж, якою він посміхався Сибіллі. Він схиляє голову і пробігається язиком по губах, потім стискає їх і видає:

- Давай так. Я лагоджу гойдалку, і ти перша сідаєш на неї, щоб випробувати.

- Вирішив позбутися мене?

Він хмикає з усмішкою.

- Для того, щоб позбавитися тебе є безліч інших способів, але катання на гойдалці в них не входить. Ризикнеш здоров'ям? Чи знову сховаєшся?

- Знову?

- Мгм.

- Коли я ховалась?

- То ти полагодиш гойдалку? - Схлипуючи, нагадує про себе Ейдан і з такою надією дивиться на Скайлера, що я здаюся.

- Добре. Ремонтуй.

- Інструменти, - нагадує Скайлер.

Якщо не помиляюся, дідусь залишав інструменти у гаражі. Батьку вони не були потрібні ці півтора роки, він взагалі особливо не торкається такого роду речей. Головне, щоби не викинув.

- Ходімо, допоможеш принести.

На радість Ейдану інструменти справді виявляються на місці – у найдальшому кутку гаража. Покриті шаром пилу та павутиння.

Поки Скайлер робить щось із петлями, Ейдан невтомно крутиться поряд.

- А це навіщо? - Піднімає якісь залізні штуки, схожі на великі щипці і з цікавістю розглядає.

Він любив колись так возитися з дідусем, коли він майстрував дерев'яні скриньки чи столи.

– Це пасатижі. Вони нам зараз знадобляться, - відповідає Скайлер.

Я, сівши на траву, спостерігаю за ним вкотре не розуміючи, що відбувається. Як цей хлопець може бути такою сволотою вдень і таким чуйним зараз? Лагойдить гойдалку! Треба ж! Подумати тільки! Невже на гроші, які вони з тими відморозками заробляли на крадених речах, він проходив курси «Зроби сам»?

- А таке я пам'ятаю, - Ейдан з ентузіазмом вивуджує з сумки якусь штуку, схожу на викрутку, - дотоло!

- Долото, - поправляє Скайлер, кинувши швидкий погляд на брата, - ти допомагав дідові майструвати?

- Так. Багато всього. У мене полиця в спальні висить, яку ми самі зробили, - з гордістю підкидає брат підборіддя, - хочеш покажу тобі?

– Хочу. Але спершу мені допоможи. Бери сидіння та неси сюди.

У дворі спалахують ліхтарі, освітлюючи майданчик. Ейдан задоволено скрикує, і слухняно виконує вказівки Скайлера.

Вечірній вітер проноситься землею, змушуючи мене обхопити себе руками. З трави я так і не встала. Спостерігаю за цими двома і ось не сказала б зараз, що вони знайомі три дні, як сказав Скайлер. Ейдану комфортно з ним, і це здорово. Зак останнім часом все більше часу проводить поза домом, а раніше вони часто грали у футбол і плавали годинами у басейні. Напевно, тепер Ейдану не вистачає старшого брата, а Скайлер на мій подив виявився дуже терплячим до нього і доброзичливим. Цікаво, чи з молодшими дітьми в інтернаті він теж так спілкувався?

Примружуюсь, навіщось вдивляючись у нього уважніше.

- Ну що? Готова тестувати чи писатимеш заповіт? - Вимовляє Скайлер через короткий час. Відходить від гойдалки і задирає край футболки, щоб витерти піт з чола.

Мені знову відкривається вид на його живіт, що сильно бугриться. Його шкіра волога після фізичної праці і від цього блищить під світлом ліхтарів. Я ненароком пробігаюсь натренованими м'язами очима. Один кубик, два, три, чотири, п'ять, шість. Тверді на вигляд. На дотик цікаво теж?

Швидко кліпаю, коли чорна футболка приховує їх від мене. Винувато скидаю погляд.