Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газети — більша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.

Невдовзі в Кренвілі має трапитися щось таке, що підірве його зсередини. А коли це врешті станеться, люди відреагують гранично жорстко. Сподіваюсь, ви виставите Вулфу додатковий рахунок за роботу в екстремальних умовах? Мені б не хотілось бути вбитим за нашими звичайними розцінками. Та й взагалі мені б цього не дуже хотілося. Щойно вдасться щось з’ясувати, я вам негайно повідомлю. Якщо маєте ароматичну паличку — саме час її запалити, бо мені зараз не зашкодить будь-яка підтримка — навіть спіритична!»

Я саме підписувався під усім цим, коли задзвонив телефон. Це був Тед Еслінгер.

— Привіт! — сказав я йому.

— Чи вдалося вам щось розкопати? — його голос був ледь чутний і лунав наче здалека.

— Ще ні, але це не означає, що не знайду, — я не був певний, але мені здалося, що нас підслуховують. — Не говорімо про це зараз. Я сьогодні до вас загляну. Але є дещо, що я хотів би знати вже. Чи є в місті жінка, котра володіє прийомами джиу-джитсу?

— Що? — в його голосі почулося здивування. — Що ви сказали?

Я повторив запитання.

— Джиу-джитсу?

— Так, — підтвердив я.

— Звісно ж! Одрі Шерідан колись цим займалася: її навчив батько. Але не знаю, чи вона все ще це пам’ятає. А чому ви питаєте?

— Та так, нічого, — відповів я й поклав слухавку.

Вдруге перетнув зелений газон, зайшов під той самий цегляний портик із гострим дахом та подзвонив у двері. Той самий спостережливий служник знову безшумно відчинив двері.

— Доброго ранку, сер! — привітався він. — Містер Вулф у себе.

Я пройшов за ним у хол.

— Зачекайте-но хвильку, — і він вийшов.

Крізь зачинені двері кабінету міс Вілсон долинало клацання її друкарської машинки. У холі приємно пахло свіжими квітами. Французькі вікна в кінці коридору, що вели в сад, були відчинені.

Служник повернувся.

— Сюди, будь ласка, — сказав він.

Я пройшов за ним у кабінет Вулфа.

Служник негучно оголосив:

— Містер Сп’юек! — і зачинив за мною двері.

Вулф сидів біля відчиненого вікна. Його тонкі губи стискали зеленкувату сигару. Невеличкий стіл поруч із ним був завалений паперами. У жирній руці він також тримав якісь документи.

— То ви їх знайшли? — гаркнув він, щойно двері зачинилися.

Я присунув стільця і зручно всівся.

— Розставімо всі крапки над «і», — коротко сказав я. — Ви вправі мене наймати, але я нічим не зобов’язаний ані вам, ані будь-кому іншому.

Він витяг із рота сигару і злобно витріщився на мене.

— Що ви хочете цим сказати?

— Поводьтеся зі мною коректно! — відповів я, великим пальцем дістаючи сигарету з пачки «Лакі страйк». — Якщо хочете, щоб я на вас працював, поводьтеся відповідним чином.

Я витяг сигарету та неквапно розпалив її.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Ще одна дівчина зникла! За що, ви думаєте, я вам плачу?

Але тон його став м’якіший.

— Ви платите мені, бо хочете, щоб тих дівчат відшукали. Я не можу покласти край їхньому зникненню, однак здатний їх відшукати.

Він поклав папери на стіл.

— До біса пусті балачки! — рикнув він. — Я казав вам, щоб приходили, коли щось знайдете.

— Вам конче потрібно стати мером? — поцікавився я.

Він похмуро глянув на мене.

— Я ж вам вже казав — я ним буду. Коли я щось кажу, то так і буває.

— Але ж не можна стати мером, цілісінький день протираючи штани у своєму кріслі. Інші щось для цього роблять. Вам слід вже на щось зважитися, бо це буде запекла боротьба.

— Що ви надумали? — нетерпляче спитав він.

— Хто власник «Кренвільського вісника»?

— Елмер Шенкс. А що?

— Що він за людина?

— Старий дурень. Спрацьований та ні на що не здатний! — знову гаркнув Вулф. — Завідує газетою Діксон, але з нього також мало користі.

— А Шенкс би міг її продати?

Вулф витріщився на мене. Попіл упав йому на костюм.

— Продати? А навіщо, в біса, це йому потрібно? Шенкс живе з прибутків від газети, а весь головний біль дістається Діксонові. Про що ви говорите!

— Діксон мертвий.

Вулф спочатку побілів, а потім став червоним.

— Мертвий? — повторив він. І раптом наче постарів на двадцять років.

— Ви що, газет не читаєте? Помер минулої ночі, — я ледь зміг стримати позіхання.

Вулф, здавалося, не міг перетравити новину. Він сидів і дивився на мене, раз по раз шарпаючи свій схожий на дзьоб ніс. Я дав йому ще трохи часу, щоби прийти до тями, а потім сказав:

— У поліції стверджують, що він помер від серцевого нападу, але це не так. Його було вбито.

Вулф здригнувся.

— Вбито?

Я кивнув.

— Звідкіля ви це знаєте?

— Я повинен знати такі речі.

Він знову запхав сигару в рот, пожував, виявив, що вже її допалив, витяг недопалок з рота та загасив у попільничці. Рука його при цьому тремтіла.

— Ви впевнені?

— Так, його справді було вбито. З якихось особистих причин Мейсі це приховує. Я ще не зрозумів, чому.

Я подався вперед і сказав:

— Оскільки Діксона вже нема, то ви легко зможете купити газету — якщо діятимете швидко.

Він обмізкував пропозицію. Коли знову поглянув на мене, в очах його читався інтерес, змішаний із сумнівами.

— А навіщо мені купляти «Кренвільський вісник»? — поцікавився він.

Я нетерпляче клацнув пальцями.

— Ви ж самі мені казали, що після того, як відійшли від справ, вам страшенно нудно. Займіться газетою — і у вас буде зайнятий цілісінький день. Якщо вже вам не вдасться узяти під контроль місто за допомогою газети, то вам це ніколи не вдасться. З відповідною редакційною політикою ви могли би розгромити