Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

Сонце лагідно нагріває повітря, заливаючи засаджену вербами галявину золотим сяйвом. Верхній шар озера іскриться, він спокійно і затишно колишеться, відбиваючи в сяючій воді відблиски променів, наче маленькі розкидані алмази. Самотній білий лебідь велично і поважно пливе, розтинаючи водну гладь, і при цьому його рухи сповнені гордовитої неквапливості. Він тримається на безпечній відстані від берега, але розмірено підпливає все ближче, збираючи з поверхні ласощі, що падають. Можливо, він відбився від зграї, а може, птах все ще чекає на свою другу половинку.

Я відламую шматочок хліба і кидаю у воду, скоса дивлячись на Кейна. Він тримає в руці термочашку і дивиться на мене, даючи мені впевненість у тому, що весь цей час не зводив з мене очей.

- Тобі ще не потрібно додому?

- У мене ще є час, - муркочу я, дивлячись на нього з-під вій і ледве стримуючи посмішку. Я на мить відволікаюся, розламуючи останній шматочок надвоє і кидаючи їх лебедеві. - І до того ж, ти хотів, щоб я тобі допомогла з дечим.

- А й справді, - тепер вже на обличчі Кейна прорізається усмішка. Щось змінюється, коли він відкладає чашку на інший край дерев'яних прутів лави і хижо повертається. Він раптом піднімає до мене голову, і я бачу його очі. Яскраво-сині, вони іскряться неземним сяйвом, і у мене перехоплює подих. Кейн різко хапає моє зап'ястя і смикає на себе, я коротко лякаюся, спотикаючись своїм тілом об нього. Кейн притримує мій поперек і саджає мене на себе, тепер ми дивимося очі в очі. Його рука повільно піднімається до моєї шиї, пальці плавно і ніжно пробігають по потилиці, а потім він наближається і цілує мене. Ніжно. Тепло. Солодко...

Я геть-чисто втрачаю голову, моє тіло миттєво реагує на поцілунок, відгукуючись гострим поколюванням по всій шкірі. Кров моментально вдаряє в голову, серце схвильовано бігає, всередині все пульсує. Я впираюся долонями в дерев'яну спинку лавки і заплющую очі, обм'якаючи, мої ноги роз'їжджаються в сторони і згинаються в колінах, опиняючись щільною пасткою для його стегон. Я відчуваю Кейна кожною клітиною свого тіла і не можу контролювати думки, що плавно опускаються кудись нижче. Моє серце стукає, як божевільне. Здається, ось-ось і воно відкриє мені щось більше, щось, що знаходиться за межею мого усвідомлення, щось заборонене, бажане... Кейн відсувається першим і уважно дивиться на мене.

- Хто б сумнівався, - сміюся я, обдаровуючи його глузливим поглядом, але це скоріше через хвилювання. - У тебе тільки одне на думці.

Він виразно дивиться на мене, не змінюючи обличчя. Щось тягне мене подивитися вниз і я втрачаю усмішку, спантеличившись тим, що в його руці.

– Це браслет Олівії, – просто пояснює Кейн. - Вона загубила його вдома, хоча ніколи з ним не розлучається. Це мій подарунок на її минулий день народження... Для неї він дуже важливий, а її до мене більше не пустять цього тижня. Зможеш їй передати?

Мені стає соромно за свій недоречний флірт і я відчайдушно червонію. Я тягнуся до браслета і стискаю тендітну срібну прикрасу зі звисаючою білочкою.

- Зможу звичайно.

- Дякую, Кім.

Голос Кейна м'яко затихає у моїх вухах. Це непроста подяка — я відчуваю, що вона йде звідкись із глибин душі, і коли розумію це, моє серце падає вниз. Це відчайдушне усвідомлення того, що надія є. Він витягне маля з цього пекла. А я допоможу йому всім, чим тільки зможу.

Я міцно стискаю браслет у долоні і лину до нього всім тілом, він притискає мене до себе, цілує в скроню і знову видихає:

- Дякую, - шепоче він.

Я посміхаюсь. Не знаю як. Губи самі розходяться в обережній, лагідній посмішці. Кейн повільно огладжує лінію мого обличчя, уважно вивчає його, а потім відпускає мене і оглядається в бік об'єкта.

- Мені вже час, Кім. Хлопці обурюватимуться.

Я насилу впізнаю його раптово притихлий голос. Я дивлюся на його приопущену лінію вій і відчуваю, як всередині щось перевертається. Кейн знову піднімає на мене погляд і я не можу не помітити прихованого смутку на дні його прекрасних очей. І чому ж час так швидко пролітає, коли він поряд... 

Мені не залишається нічого, окрім як покірно погодитися.

Так, я знаю його напарників. Їх п'ятеро, і всі вони набагато старші за Кейна за винятком одного хлопця, якому на вигляд не більше двадцяти, але я не пам'ятаю, як його звуть.

Я киваю і ми піднімаємося з лави, Кейн закриває мій бокс, закручує ковпачком термос і акуратно складає їх у сумку. Я мовчки очікую, коли він застібає блискавку моєї сумки, а потім простягає мені.

Я знову киваю і беру її, стискаючи ремінець трохи сильніше пальцями. Зробивши вдих-видих, я легенько прикусую губу, стримуючи за цим легкий сум:

- Добре. Люблю тебе. 

Кейн трохи піднімає куточки губ і я несміливо йому відповідаю. Я помічаю жвавий блиск у синіх очах, але більш нічого, і я повертаюся, вже не чекаючи на відповідь, але мене несподівано зупиняє його рука.

- Кім, - його голос тихий і м'який, потопає у місцевій тиші. – Сьогодні ввечері я прийду.

Кейн відпускає мене і кілька секунд дивиться, але до мене доходить сенс його слів вже коли він ховається за рогом. 

Я стою і посміхаюся, як дурна. Тому що так. Я чекатиму його.