Читати книгу - "Повернення короля"

У тій мові, здавалося гобітові, було чимало знайомих йому слів, багатших і насиченіших за звучанням, аніж у Ширі, проте скласти їх докупи йому ніяк не вдавалось. Іноді виразний голос котрогось із Вершників переливався у зворушливу пісню, і Мері відчував, як у нього тенькає серце, хоча він і не знав, про що співав роганець.

І все-таки гобіт почувався самотнім, а зараз, наприкінці дня, самотнім як ніколи. Він роздумував, на який край цього дивного світу подався Піпін, що трапилося з Араґорном, із Леґоласом і з Ґімлі. Відтак зненацька, обпікши холодом ціле його нутро, зринула згадка про Фродо та про Сема.

– Я забуваю про них! – докірливо озвався сам до себе. – А вони важливіші за всіх нас, разом узятих. Я вирушив у мандри, щоби допомагати їм, але тепер вони, мабуть, за сотні верст звідси… якщо ще живі.

І Мері здригнувся.

* * *

– Долина Капища, нарешті! – сказав Еомер. – Наша подорож от-от завершиться.

Мандрівники зупинилися. Стежки стрімко вихоплювалися з вузької ущелини. У присмерку, наче крізь високе вікно, було видно лише клаптик просторої долини. Біля річки мерехтів один маленький вогник.

– Ця подорож, можливо, й завершується, – мовив Теоден, – однак мені ще далеко їхати. Дві ночі тому була повня, а вранці я поїду до Едораса на збір Марки.

– Якби ти захотів послухати моєї поради, – сказав Еомер, стишивши голос, – то розвернувся би тут і перечекав війну деінде – до перемоги чи до поразки.

Теоден усміхнувся.

– Е, ні, сину мій, – бо саме так я тебе називатиму – не нашіптуй підступних слів Змієязикого в мої старечі вуха!

І він випростав спину й озирнувся через плече на довгий стрій своїх воїнів, котрі губились у сутінках.

– За ці кілька днів, що ми їдемо на захід, я, здається, прожив багато років. Але віднині я вже ніколи не спиратимуся на ціпок. Якщо ми програємо війну, то навіщо мені ховатися серед пагорбів? А якщо переможемо – то чи варто оплакувати мою загибель після того, як я позбудусь останніх своїх сил? Утім, облишмо цю розмову. Сеї ночі я спатиму у Схові Смурного Капища. Ми маємо принаймні ще один спокійний вечір, їдьмо вперед!

* * *

Сутінки густішали, Вершники спустились у долину. Сніготоки бігли тут поблизу західних стін долу, тож стежка невдовзі привела подорожніх до броду, де неглибока вода голосно дзюркотіла між камінням. Цей брід охороняли. Коли король наблизився до нього, з пітьми під скелями вискочило багато людей, котрі, побачивши Теодена, радісно закричали:

– Теоден Король! Теоден Король! Король Марки повертається!

Потім хтось протяжно засурмив у ріг. Клич відлунив у долині. Йому відповіли інші ріжки, і на протилежному березі річки замигтіло світло.

І раптом десь угорі гучним хором заграли сурми, що озвались у якомусь порожнистому місці, де їхні мелодії злилися в один голос, викотилися назовні й ударились об камінні стіни.

Так Король Марки переможно повернувся зі заходу до Смурного Капища біля підніжжя Білих Гір. Там уже зібралася, чекаючи на нього, вся його військова міць, адже, щойно про його приїзд стало відомо, капітани поїхали зустрічати короля біля броду, щоби переказати послання від Ґандальфа. Їх очолював Дунгір – ватажок народу з Долини Капища.

– Три дні тому, володарю, на світанку, – сказав він, – до Едораса зі заходу примчав, як вітер, Тіньогрив, і Ґандальф приніс нам вісті про твою перемогу, щоби звеселити наші серця. А ще він передав твій наказ прискорити збір Вершників. Потому з’явилася крилата Тінь.

– Крилата Тінь? – запитав Теоден. – Ми також її бачили, проте глупої ночі перед тим, як Ґандальф поїхав од нас.

– Можливо, володарю, – відказав Дунгір. – Чи то була та сама Тінь, чи вони були просто схожі між собою, не відаю. Тільки перелітна темрява у подобі страхітливого птаха промайнула над Едорасом того ранку, й усі люди мало не повмирали зі страху. Вона ширяла зовсім низько і ледь не торкнулася Медусельда, самого його фронтону, а потому закричала так, що в нас на мить похололи серця. Саме тоді Ґандальф порадив нам не збиратись у полі, а зустрічати тебе тут – у долині під горами. Він наказав не запалювати вогнів і світел більше, ніж того вимагає скромна потреба. Так ми і вчинили. Ґандальф говорив дуже владно. Ми повірили, що ти саме цього й хотів би. Раніше в Долині Капища ніколи не бачили таких лихих створінь.

– Ви добре вчинили, – сказав Теоден. – А зараз я поїду до Схову і там, перш ніж ляжу спочити, зустрінуся з маршалами та з капітанами. Нехай вони прийдуть до мене якомога швидше.

* * *

Дорога вела на схід просто через долину, яка в тому місці була завширшки тільки три чверті версти. Довкола розкинулися низини та луки з кошлатими й сірими в нічному світлі травами, та попереду, на дальньому боці долини, Мері побачив грізну стіну – останній виступ розлогих підніж Оголеного Рога, вирізаний рікою в минулі роки.

Там, де земля була рівна, скупчилося багато люду. Одні юрмилися біля дороги, вітаючи короля і Вершників зі заходу радісними криками, а інші розбрелися деінде: аж ген-ген губились у темряві довгі впорядковані ряди наметів і шатер, шереги прив’язаних коней і великі запаси зброї, а також складені докупи списи, наїжачені, мовби зарості молодих дерев. Усе це велике зібрання поволі оповивав морок, але, попри те, що нічний вітер приносив із верховин холод, ніде не засвічували ліхтарів і не розпалювали вогнищ. Загорнуті у грубі плащі, туди-сюди крокували вартові.

Мері намагався уявити, скільки загалом тут було Вершників. У дедалі густішій пітьмі їхню кількість годі було відгадати, проте гобітові здалося, що в цій місцині зібралася сильна багатотисячна армія. Доки він роззирався навсібіч, королівський почет під’їхав до кручі, яка бовваніла на східному боці долини. Стежка зненацька почала підніматись угору, і Мері здивовано зиркнув туди. Такої дороги він іще ніколи не бачив: то був величний витвір людських рук, що зберігся з часів, яких не сягають навіть пісні. Вона звивалася, в’юнилася, як змія, торуючи шлях стрімким схилом скелі. Крута, мов сходи, дорога петляла вперед і назад. Нею могли підніматися коні й навіть повільно котитися вози, та, якщо її захищали згори, жоден ворог не зміг би здолати цей шлях інакше, як налетівши з повітря. На кожному повороті дороги стояли камені, вирізьблені в подобі людей – гігантських, із незграбними руками та ногами, – вони сиділи, схрестивши ноги та обхопивши товсті животи короткими пухкими руками. У деяких статуй час геть знищив риси обличчя, й лише темні діри