Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

— Просто деяким потрібно було спочатку почати з пояснень, а не закидати її на мотоцикл як якийсь предмет. Вона злякалась, від одного троля в лапи іншого, — серйозно промовив лісовий дух. — Добре, що під рукою був тільки шолом, а не твій, наприклад, спис.

— Заткнись! — зло прогарчав Роріксон у якого самолюбство було вражене до найглибших надр душі. — Сильвестр в мене зараз закипить мозок. Я не розраховував її там лишати, не розраховував, що буду везти на мотоциклі як якусь річ, не розраховував пів ночі просидіти в дільниці під прицілом декількох камер. Якщо  ти не забув, я кожнісіньку ніч, на мотоциклі катаюсь, пронизуючи всіляких істот, колекціонуючи їхні фігурки. Я стомлений і без сил, а тепер ще й ламай мозок з приводу цього дівчиська, в якого достатньо нахабства і кмітливості – розіграти сцену і добровільно лишитись в камері на три доби. Тобто три доби мені прийдеться чекати, щоб забрати підвіску, заради якого я власне і прийшов. А якщо ти не забув, то не лише мені одному потрібен цей ланцюжок, мій старий знайомий Альвгред також жадає його отримати, і о, яке диво! Він поки, що не має книги, котру може викрасти з мого сховища в будь-який момент.  До того ж якщо він пошле всіх своїх підданих, не певен, що мені вистачить всіх моїх списів.

Не те щоб Владислав ставив себе над людством – просто сам факт, що дівчина його вдарила(удар був зовсім не слабким) його принижував. Могутній і спритний сутінковий мисливець-полукровка, якого досі ніхто з істот так і не зміг вбити – зате звичайна смертна, не докладаючи особливих зусиль, угріла його, та ще власним шоломом. Зовсім не на таку подяку він розраховував за її врятоване життя.

Його совість чиста, він не вважає себе в чомусь винуватим, та й в принципі його взагалі не повинна хвилювати доля божевільною дівчиська – тільки ланцюжок, яким вона володіє.

— Я зрозумів тебе, охолонь. Краще скажи мені, — лісовий дух змінився в обличчі, ставши похмурим.

— Що ще? — зупиняючись на півдорозі, ставши в пів оберта, уважно розглядаючи свого співрозмовника, промовив роздратовано Роріксон. — Якщо я зцілюся прямо тут, це буде проблематично, — він перевів погляд на камеру. — Й так доводилося стримуватися.

      Його щока нила, ребра не давали нормально дихати, а плече гуло. Все, що зараз хотілося Владиславу, так це завалитися на ліжко і відіспатися пару годинок. А вранці б він подумав, як саме відібрати підвіску у дівчиська і заодно витягнути її з тюрми.

— Як ... — лісовий дух виглядав дійсно спантеличеним.

— Що як? Говори прямо, не тягни гуму.

— Як земна дівчина змогла розгледіти мою справжню сутність? Я ж не трансформувався, — пак акуратно переклав пластмасову паличку льодяника з правого кута губ до лівого. — Моя мімікрія відрізняється від твоїх родичів. Тільки...

— Іґґдрасілль, це він дозволяє їй бачити справжню сутність кожного незалежно від її бажання чи бажання істот.

— А хіба він не харчується життєвою силою свого господаря?

— Так, поки дівчина жива, він у безпеці. Я віддав їй половину своєї духовної енергії.

— А як щодо цих двадцяти років? Чому ми його раніше не могли відшукати, чому саме зараз я зміг відчути викид потужного енергетичного згустку з підвіски?

— Сам же чув, що вона змінювала прізвище – як ми, по-твоєму, б її знайшли? До того ж дівчині стукнуло двадцять п'ять, —  видихнув Владислав. — Двадцять п'ять людських років – одна з умов активації Іґґдрасілля і його сили. Це щастя, що дівчисько жива взагалі. Спочатку Іґґдрасілль був дарований моїми предками смертній людині для того, щоб знищити саму підвіску, — почав розповідь Владислав, розуміючи, що ніколи не розповідав лісному духу подробиць, і зараз, той просто не відчепиться поки не дізнається інформацію, котра його цікавить. — Передбачалося, що, коли вона висмокче всю енергію з тіла звичайної людини, спрацює самознищення. Ніхто з тролів не розраховував на те, що людське дитя, в жилах якого тече кров володаря Іґґдрасілль, стає наступним господарем підвіски.

— Виходить, як тільки дівчині виповнилося двадцять п'ять, вона стала повноправною господинею підвіски?

— Так.

— І якщо вона породить дитя, то якщо навіть помре, Іґґдрасілль все одно не знищиться?

— Абсолютно вірно.

— Все одно не розумію, як тоді ти станеш господарем підвіски. У твоїх жилах не тече кров тієї дівчини... стоп... ти ж не збираєшся висмоктати її кров? — на підвищеному тоні вимовив лісовий дух, очі якого округлилися від подиву.

Він, звичайно, був безмежно вдячний за свій рятунок Владиславу, але лісовий дух не заохочував вбивство смертних людей. Роріксон за всі свої чесно прожиті тисячі сімдесят один рік, ніколи не вбивав навмисне  смертних. Та якщо саме така ціна була за володіння родинної підвіски, яку він так довго шукав, чи зміг би він приспати свою совість, щоб отримати бажане?! Цього пак не знав.

— Сильвестр, у мене немає сил відповідати на всі твої питання, у мене мінімальний залишок енергії. Ще трохи – і я взагалі тут впаду.

      Батько Владислава був нащадком великих,  сильних гірських тролів в жилах котрих текла кров кам’яних йотунів, а мати ж була звичайною смертної, першою, хто щиро полюбив істоту. Раніше ніколи не з’являлось  на світ дитя наполовину людина наполовину троль. Земна жінка померла при пологах, тому що зростаючий плід, поглинав життєву енергію матері – навіть знаючи це, мати не відмовлялася позбавлятися від дитини, що був зачатий в кохані несумісних – істоти і людини. Смертна жінка тільки одного бажала: аби побачити хоч краєм ока своє дитя, та дарувати йому ім’я – той хто володіє славою – Вальдемар.

      Роріксон, як і будь-яка інша смертна людина старіла, звичайно, занадто уповільнено, що дозволяло йому зберігати молодість протягом стількох століть, але все ж він не був безсмертним. Звичайно величезна фізична сила, вміння чаклувати, вдихати магічне життя в руни, та запечатувати душу істот – вносило фарби в сіре життя нічного мисливця, котрий за весь час свого існування, зміг потоваришувати лише одним другом.