Читати книгу - "Метаморфози"

Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

/410/ Дівчина{92} — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

/420/ Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»

Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць.

Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те

В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

/430/ Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,

Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

Про полювання своє, про місця, де була, розказати —

Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

(Глянула б ти, о Сатурніє, — серця не мала б на неї!)

Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —

Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,

/440/ Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

Здобиччю горда, ступає Діктінна{93}: вдалось полювання.

Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

/450/ Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.

Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі{94},

В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —

Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —

Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»

/460/ Жар Паррасійку{95} пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —

«Геть! — каже Кінтія{96} їй. — Не забруднюй священних потоків!»

Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

/470/ Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

«Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,

Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

Запам’ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

/480/ Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.

Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.

Розум один лиш і пам’ять людська в ведмедиці лишились.

От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

/490/ Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

Мчала що сил було — мисливиця перед мисливцем!

Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,

Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько{97}.

Ось Лікаонії{98} син, що й не знає, хто його мати,

Юний Аркад (ще й п’ятнадцяти він не досяг) у ті гори

На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

/500/ Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:

Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

Слідом за