Читати книгу - "Чорний дім"

«Ну, так — але в мене ще стільки всього в голові».

— Не знаю, хлопці, чи уважно ви придивилися до стіни з того боку провулку, — каже Док, — але ті великі камені — це насправді черепи.

Шнобель кидає миттєвий погляд на стіну з черепів, а тоді знову дивиться вперед.

— Особисто мене більше хвилює те, що там, — каже він. За поламаними зубами горизонту здіймається величезна конструкція зі сталі, скла і механізмів. Вона тягнеться аж до хмар. Вони бачать там, як крихітні фігурки йдуть і йдуть, чують ляскання батогів. З цієї дистанції вони звучать, як постріли з 22-каліберної гвинтівки. — Що це, Джеку?

Джек спершу думає, що це Руйнівники Багряного Короля, але ні, їх надто багато. Це споруда якоїсь фабрики чи електростанції, двигуном якої є раби. Діти, які недостатньо талановиті, щоб бути Руйнівниками. У його серці здіймається величезне обурення. Неначе відчуваючи це, гул бджіл за його спиною голоснішає.

Голос Спіді шепоче в його голові: «Стримай свою злість, Джеку. Перша твоя робота — це маленький хлопчик. І часу залишається дедалі менше».

— О Господи, — каже Дейл і показує пальцем. — Це те, що я думаю?

Над похилою дорогою зависла шибениця, неначе скелет.

Док каже:

— Якщо ти думаєш, що це шибениця, то гадаю, ти виграєш столові прилади з нержавіючої сталі і переходиш у наступний раунд.

— Подивіться, скільки взуття, — каже Дейл. — Навіщо їм така купа взуття?

— Бозна, — каже Шнобель. — Напевне, просто звичай країни. Джеку, нам ще далеко йти? Ти взагалі хоч уявляєш?

Джек дивиться на дорогу попереду, тоді — на дорогу, що звертає ліворуч, на розі якої і стоїть давня шибениця.

— Близько, — каже він. — Я думаю ми…

Тоді попереду вони чують крики. Це крики дитини, доведеної до божевілля.

Тай Маршалл чує дзижчання бджіл, що наближається, але вважає, що це лише звук у нього в голові, що це лише звук його власного занепокоєння. Він не знає, скільки разів намагався підсунути вгору шкіряний мішечок Берні по стіні хліва; він уже збився з рахунку. Йому не спадає на думку, що знявши дивну кепку, яка виглядає як з тканини, а на дотик нагадує фольгу, поліпшив би свою координацію, але він зовсім забув про головний убір. Тай знає лише те, що він утомлений, спітнілий і тремтить, очевидно, від шоку, і якщо він не зловить мішечок цього разу, то, мабуть, просто здасться.

«Я, мабуть, піду з містером Маншаном, якщо він тільки запропонує мені склянку води», — думає Тай. Але успадкувавши впертість від Джуді і царську наполегливість від Софі, ігноруючи біль у стегні, він знову починає піднімати по стіні мішечок, в той же час простягаючи праву руку.

Десять дюймів… вісім… найближче з усіх разів…

Мішечок зісковзує ліворуч, він зараз впаде зі ступні. Знову.

— Ні, — тихо каже Тай. — Не цього разу.

Він притискає кросівку до дерев’яної стіни, а тоді знову починає піднімати.

Шість дюймів… чотири дюйми… три і мішечок починає нахилятись все далі і далі ліворуч, от-от впаде…

— Ні! — кричить Тай і вигинається вперед напруженою дугою.

Його спина скрипить, як і змучене ліве плече. Пальці торкаються мішечка… і він хапає його. Він притягує його до себе і ледь не впускає!

— Нізащо, Берні, — задихаючись говорить він, спершу бавлячись шкіряним мішечком, а тоді притискаючи його до грудей. — Вже ти мене не піддуриш. — Він бере куточок мішечка в зуби, сморід від нього жахливий, огидний — eau de Бернсайд.

Він ігнорує його і розгортає мішечок. Спочатку йому здається, що там нічого немає, і він починає тихо, схлипуючи, плакати. Аж раптом бачить срібний блиск. Він плаче, зціпивши зуби, встромляє праву руку у мішечок і витягує ключ.

«Не можна допустити, щоб він випав. Якщо я його впущу, то з’їду з глузду. Це точно».

Він не впускає його, а піднімає над головою, встромляє в маленький отвір наручника, яким закуто його ліве зап’ястя, і провертає. Наручник відчиняється.

Дуже-дуже повільно Тай витягує руку з кайданів. Наручники падають на брудну підлогу хліва. Він стоїть там, і в нього виникає підозріла нав’язлива ідея: він досі в Чорному Домі, спить на порваному матраці в камері з відром замість туалету в одному кутку і тарілкою з розігрітою тушкованою яловичиною «Дінті Мур» в іншому. Це просто його втомлений розум дає йому маленьку надію. Останнє звільнення, перш ніж він сам відправиться до каструлі для тушкування.

Знадвору доноситься брязкіт Великої Комбінації і крики дітей, які йдуть, йдуть, йдуть своїми закривавленими ніжками, приводячи її в рух. Містер Маншан, який хоче спіймати його, десь у зовсім іншому, набагато гіршому місці, ніж це.

Це не сон. Тай не знає, куди йому йти звідси і як повернутися назад до власного світу, але перше, що йому треба зробити, це вибратися з цього хліва і взагалі з цього району. Пересуваючись на тремтливих ногах так само, як зазвичай жертва аварії пересувається, вперше підвівшись після довгого перебування в ліжку, Тай Маршалл переступає через розпростертий труп Берні і виходить з хліва. День похмурий, ландшафт сірий, до того ж тут цей хиткий хмарочос болі і важкої праці затуляє увесь краєвид, та все ж Тай відчуває величезну радість бодай від того, що знову вийшов на світло. Що знову вільний. Лише коли хлів залишається позаду, він насправді усвідомлює, наскільки сильно він був переконаний, що помре там. На якусь мить Тай заплющує очі і здіймає обличчя до сірого неба. Таким чином він не бачить постаті, що стоїть поруч з хлівом, завбачливо вичікуючи, щоб переконатись, що Тай буде досі в кепці, коли вийде з сараю. Побачивши, що так і є, лорд Малшан — приблизно так чуємо це ім’я ми — крокує вперед. Його обличчя схоже на чашкоподібний, величезний черпак, обтягнений шкірою. Одне око потворно випинається. Червоні губи розтягнені в оскалі. Коли він обіймає хлопчика, то той починає верещати, не лише від страху і несподіванки, а й від обурення. Він доклав таких зусиль, щоб бути вільним. Таких неймовірних зусиль.

— Ша, — шепоче лорд Малшан, але Тай продовжує дико верещати (на верхніх поверхах Великої Комбінації деякі діти повертаються на цей