Читати книгу - "Пан Ніхто"

обідом і розрахувавшись, ми знову прямуємо до контори. Власне, Бенато проводжає мене лише до найближчого рогу, аби пояснити, що в контору він не піде, бо на нього чекає якась ділова зустріч. Якщо судити з його сонного вигляду, то це, без сумніву, має бути зустріч з м'якою постіллю, де він має намір поринути у забуття і хоча б ненадовго позбутися гнітючих думок про світову катастрофу.

Отже, я простую до контори сам і присвячую дві години пресі й міжнародним подіям. Потім виходжу прогулятись центральною вулицею, оскільки наша фірма — за кілька кроків від центральної вулиці.

Тут усе недалеко від центральної вулиці — парламент, музей, кафедральний собор, банки, вокзал, казино, театр і таке інше. Усе, включаючи й місце, де я раз на тиждень підтримую зв'язок зі своєю людиною. Поки що тільки так, аби лиш знали, що я живий, хоча ще нічого не помічено. Насправді ж варіант «дельта» вже діє, якщо можна назвати дією рух на холостому ходу.

Центральна вулиця, яку називають то Крамгасе, то Марктгасе, то ще якось, багата історичними пам'ятниками — від годинникової вежі Цитглоке до численних старовинних водограїв, прикрашених ренесансними скульптурами. Але мій погляд не знати чому лише побіжно ковзає по тих пам'ятках і переходить на інші, далеко банальніші речі — кілька пасажів, що сполучені з бічними вулицями, деякі заклади, збудовані з подвійними входами, а також універсальні магазини «Льоб», «Контіс», «Глобус» та інші подібного типу, що вирізняються не тільки багатством товарів, а й деякими додатковими зручностями.

Дослідження об'єктів такого роду — це, звичайно, чисто професійна звичка, і я кажу собі, що було б найкраще, якби вони ніколи мені не придалися. Тут так же легко вислизнути від можливого переслідувача, як і знову зіткнутися з ним через п'ять хвилин десь поблизу. Бо в цьому невеликому місті усе розташовано за кілька кроків від центральної вулиці.

Власне, місто не таке вже й мале. Воно розкинулося далеко по обидва боки річки Ааре, про яку можна було б сказати, що вона в'ється як змія, якби це порівняння не виглядало занадто паскудним у відношенні до такої чистої синьо-зеленої річки. Проте віддалені тихі квартали з широкими вулицями, житловими масивами, підприємствами і парками мене не цікавлять. У певному відношенні вони менш вигідні, ніж тіснота центру. А центр — це те місце, обмежене дугою Ааре, яка тут згинається, як у суглобі, де скупчені магазини, де панує метушня і де все знаходиться за кілька кроків від центральної вулиці.

Надвечір я підходжу до своєї машини, що стоїть на Беренплац, сідаю в неї й повертаюсь до Острінга. День скінчився, але нудьга триває. Однак такий порядний і нудний громадянин, як П'єр Лоран, не має права не нудьгу. Вона існує для артистичних натур, для тих, хто весь час марить про щось інше, щось таке, що… взагалі для тих людей, котрим сняться міражі й котрі ганяються за вітрами. Навряд чи треба доводити, що така статечна людина, як П'єр Лоран, не має нічого спільного з подібними суб'єктами. Він повертається точно в установлений час, зупиняє машину на точно визначеному місці і займається чітко передбаченою на такий час справою — приготуванням вечері.

Отже, я готую вечерю, в якій основну і майже єдину страву становить яєчня з шинкою, сідаю біля кухонного столу і методично здійснюю насущну справу — приймання їжі, не утруднюючи себе зашторюванням вікон, аби кожен цікавий міг переконатися в тому, що П'єр Лоран, як порядна людина, вже повернувся додому і, як порядна людина, спішить поїсти, поки не почалась телевізійна серія «Чорне досьє».

Потім, як ви вже здогадуєтесь, мої заняття переносяться в хол, де я дрімаю деякий час, витягнувшись у кріслі перед екраном. Господар постарався надати обстановці скромної елегантності, витриманої в зелених тонах: шовкові шпалери, оксамитові крісла, великий килим, абажури настільних ламп — усе зелене. Навіть кілька гравюр на стінах, що зображають пасторальні або галантні сцени з невеличкою дозою жіночої наготи і щедрою рослинністю.

Час від часу, коли наступний епізод «Чорного досьє» поступається місцем черговій бесіді про економічну кризу, я виходжу з холу й ліниво піднімаюсь нагору, в бібліотеку. Тут уже штори опущені, і в цьому немає нічого дивного: коли читаєш, стараєшся ізолюватись від зовнішнього світу. Та ба, я зовсім не маю охоти читати, тим більше, що книги, розставлені на полицях, виконують чисто декоративну функцію, надаючи обстановці наукового і старовинного вигляду своїми товстими шкіряними оправами. Я вже нашвидкуруч переглянув їх. Це в основному різні латинські твори, а також підручники й посібники з садівництва з минулого століття. Оскільки ж я не маю наміру поринати у посібники з садівництва, а штори, як уже було сказано, опущені, я дозволяю собі залишити бібліотеку, пройти у затемнений інтер'єр спальні і спрямувати свій погляд крізь щілину в шторі на віллу, що навпроти.

У цей час звичайно світяться лише два широкі вікна в холі, іноді завуальовані молочним серпанком муслінових гардин, а іноді зовсім чітко демонструють інтер'єр. Обстановка старомодна багата, з великою кількістю важких, масивних меблів і ніжної порцеляни. І серед цієї обстановки — кволий літній чоловік, на якого скерована моя авторучка — телескоп.

Зоране густими зморшками землисто-жовте обличчя із запалими щоками виглядає хворобливим. Взагалі Горанов нагадує той тип людей, які начебто вже готові в могилу, але в такому стані можуть жити ще довгі роки, поки всі їхні близькі не переселяться на той світ. Він уже напевно перемахнув за шістдесят, однак, незважаючи на сиве волосся і зів'ялий вигляд, навряд чи добрався до наступної десятки. Морзянка зморщок на його обличчі передає якусь постійну гримасу пригніченості чи страждання, немовби він змучений не дуже сильним, але безперервним зубним болем.

Одягнений у поношений вовняний халат вишневого кольору, чоловік переважно читає газету, лежачи на дивані, або неквапливо походжає, ніби вимірюючи кроками довжину холу. Якщо ж не читає й не походжає, то гайнує час за грою в карти. Грою з одним-єдиним партнером — Пеневим.

У Пеневі теж є щось анемічне і хворобливе, але йому ще далеко до старечого віку: за даними, які я вже маю, він тільки-но вступає в сороківку. Що ж стосується даних самого його обличчя, довгастого і безкровного, то вони досить невиразні, так що йому легко можна було б дати на кілька років більше чи менше. Щось гостре є в цьому довгастому обличчі, у різкому зламі брів, у виступаючому, наче пташиний дзьоб, носі, в гострому підборідді і пронизливому погляді невеличких чорних очей.