Читати книгу - "Бенкет круків"

— Сьоме пекло, це ще хто такий?

— Лорд-командувач королівської варти,— з холодною ввічливістю озвався Джеймі.— Хочу вас про те саме спитати, міледі.

— Леді? Я не леді. Я королева!

— Ото моя сестра здивується!

— Мене лорд Райман власноруч коронував,— вона гойднула дебелими стегнами.— Я — королева повій.

«О ні,— подумав Джеймі,— цей титул теж належить моїй сестрі».

Тут нарешті сер Райман здобувся на слово.

— Стули писок, лярво, серу Джеймі набридло слухати розпусні дурниці.

Цей Фрей був кряжистий, круглолиций, з маленькими очима і м'яким подвійним підборіддям. З рота в нього тхнуло перегаром і цибулею.

— Королев примножуєте, пане Раймане? — стиха поцікавився Джеймі.— Дурість це. Така сама, як і оця ваша вистава з лордом Едмуром.

— Я попередив Чорнопструга. Якщо замок не здасться, Едмур помре. Цю шибеницю я звелів збудувати, щоб вони всі бачили: сер Райман Фрей не розкидається порожніми погрозами. У Стражморі мій син Волдер точно так само вчинив з Патреком Малістером — і лорд Джейсон прихилив коліно, але... Чорнопструг — холодний і затятий. Він нам відмовив, отож...

— ...ви повісили лорда Едмура?

Чоловік почервонів.

— Мілорд-дідусь... Якщо ми його повісимо, втратимо заручника, сер. Ви про це подумали?

— Тільки бовдур розкидається погрозами, які не готовий утілити в життя. От якби я пригрозив вам, що добряче вам затоплю, якщо ви не стулите пельку, а ви й далі б собі патякали, як гадаєте — що було б?

— Сер, ви не розумі...

І Джеймі затопив йому. Навідліг, золотою рукою, та від сили удару сер Райман заточився й навзнак повалився на руки своїй повії.

— Голова у вас велика, пане Раймане, і шия дебела. Пане Іліне, зі скількох ударів ви йому шию зможете розрубати?

Сер Ілін підніс у себе перед носом один палець.

— Порожні вихваляння! — розсміявся Джеймі.— Я ставлю на три.

Райман Фрей бухнувся навколішки.

— Я ж нічого не зробив...

— ...лише пиячив і розпусничав. Знаю.

— Я — спадкоємець Переправи. Ви не можете...

— Я попередив вас, щоб поменше патякали,— сказав Джеймі, спостерігаючи, як чолов'яга просто на очах побілів. «П'яниця, блазень і боягуз. Якщо лорд Волдер не переживе свого онучка, роду Фреїв кінець».— Ви вільні, сер.

— Вільний?

— Ви чули. Забирайтеся.

— Але... куди?

— Хоч до біса, хоч додому — як волієте. Тільки щоб до сходу сонця у таборі й духу вашого не було. Можете забрати і свою королеву повій, отак у короні,— мовив Джеймі й повернувся від сера Раймана до його сина.— Едвіне, передаю командування вам. Постарайтеся не накоїти дурниць, як ваш батько.

— Це буде нескладно, мілорде.

— І надішліть повідомлення лорду Волдеру. Корона забирає всіх його полонених... Пане Лайле,— махнув Джеймі рукою,— приведіть його.

Щойно клинок сера Іліна розтяв мотузку надвоє, Едмур Таллі долілиць повалився на поміст шибениці. На шиї в нього так і звисав фут зашморгу. Схопивши за кінець мотузки, Дужий Вепр підняв Едмура на ноги.

— Рибка на гачку,— пирхнув він.— Прегарне видовище.

Фреї розступилися, даючи дорогу. Під шибеницею вже скупчилася юрма, включаючи дюжину табірних повій на різних стадіях роздягання. Джеймі зауважив якогось чоловіка з лірою.

— Ти! Співче! Ходи зі мною.

— Як зволить мілорд,— скинув капелюха чоловік.

Поки верталися до порома, ніхто не промовив і слова; позаду тягнувся співець сера Раймана. Та щойно, відштовхнувшись від берега, попливли на правий — південний — бік Ріннєкрута, Едмур Таллі схопив Джеймі за руку.

— Навіщо?

«Ланістер завжди сплачує борги,— подумав Джеймі,— але, крім вас, грошей у мене вже не зосталося».

— Вважайте це весільним дарунком.

Едмур кинув на нього сторожкий погляд.

— Be... весільним дарунком?

— Кажуть, дружина у вас гарненька. Мабуть, це правда, коли ви змогли проспати з нею в ліжку вбивство і власної сестри, і свого короля.

— Я не знав,— Едмур облизав потріскані губи.— Під дверима спальні грали скрипалі...

— Та й вас відволікала леді Рослій.

— Вона... її примусили — лорд Волдер і всі решта. Рослій не хотіла... вона весь час плакала, я думав, тому що...

— ...побачила ваше грізне чоловіче багатство? Атож, з такого будь-яка жінка заплаче, хто б сумнівався.

— Вона носить мою дитину.

«Ні,— подумав Джеймі,— твою смерть ростить вона у своєму лоні». Повернувшись у своє шатро, він відпустив Дужого Вепра й сера Іліна, а співця залишив.

— Скоро я, можливо, попрошу вас поспівати,— сказав йому Джеймі.— Лу, загрій купіль для нашого гостя. Піє, пошукай йому чистого вбрання. Тільки щоб на ньому левів не було, будь ласка. Пеку, подай вина лорду Таллі. Ви голодні, мілорде?

Едмур кивнув, але підозра з очей не зникла.

Джеймі всівся на стілець, чекаючи, поки Таллі викупається. Бруд у воді клубочився цілими сірими хмарами.

— Коли поїсте, мої люди доправлять вас у Річкорин. Що буде далі, залежить від вас.

— Про що ви?

— Дядько ваш літній уже. Відважний, це правда, але життя його позаду. Не має він ані дружини, яка б за ним заплакала, ані дітей, яких слід захищати. Сподіватися Чорнопструг може тільки на красиву смерть... але у вас іще все попереду, Едмуре. Та й законний лорд дому Таллі — ви, а не він. Дядько служить вам. І доля Річкорину — у ваших руках.

— Доля Річкорину...— витріщився на нього Едмур.

— Здайте замок — і ніхто не загине. Простолюд може йти собі з миром або ж лишатися на службі в лорда Емона. Серу Бриндену дозволять убратися в чорне разом з усіма, хто з його залоги схоче до нього приєднатися. Вам також, якщо вас вабить Стіна. Або ж можете як мій бранець поїхати в Кичеру Кастерлі, де вам забезпечать прийом і поводження, відповідні для заручника вашого рівня. Якщо схочете, можу прислати до вас і дружину. Якщо в неї народиться хлопчик, він служитиме дому Ланістерів як паж а чи зброєносець, а коли заслужить лицарство, отримає і землю. Якщо ж Рослій подарує вам доньку, я потурбуюся про її посаг, коли вона підросте. Коли ж війна закінчиться, ви можете розраховувати на звільнення. Вам тільки треба здати замок.

Едмур, піднісши руки над купіллю, спостерігав, як між пальців стікає вода.

— А якщо