Читати книгу - "Срібний трон"

Джил, не гаячи часу, повернулася та повела їх назад. Діти дісталися до місця, де на них чекав простоквак, і той легко витяг їх на поверхню.

То було просто жахливо – знов опинитися на льодяному вітрі! Унизу, у вузькому рівчаку, майже зігрілися їхні відмерзлі вуха, там можна було без зусиль роздивлятися навкруги та легко дихалось; можна було навіть розмовляти одне з одним, не підвищуючи голосу… А потім – знов оці страждання! Стало ще гірше, ніж раніше. І саме в цю мить Трясогуз спитав:

– Джил, ти ще пам’ятаєш знаки? Що ми зараз повинні зустріти?

– Трясогузочко, хіба тепер час думати про оті знаки? Грець із ними, ходім скоріше вперед! – розсердилася Джил. – Здається, треба промовити ім’я Аслана, та я не збираюся нині читати їх напам’ять!

Як бачите, вона помилилася і переплутала послідовність знаків. Це трапилося тому, що вона вже давно не повторювала їх перед сном. Вона, звісно, змогла б їх пригадати, якби напружила пам’ять, але вже не могла переповісти їх гладесенько-рівнесенько, як уміла раніше, та ще й у правильній послідовності. Запитання Трясогуза розсердило її тому, що насправді вона була невдоволена сама собою за те, що не дуже-то й пам’ятала, чого саме її навчав Лев. Із прикрощів та ще від холоду та втоми вона сказала: «Грець із ними!», хоча насправді мала на увазі зовсім інше.

– Ти певна, що наступним іде оцей? – не вгамовувався Трясогуз. – Щось я сумніваюся. У мене в голові все змішалося… що й не дивно. Послухай! Цей пагорб, це плато на вершині – вони мені здаються вельми дивними… Гадаю, треба зупинитися та придивитися краще! А ти помітила…

– Скільки можна?! – скипів Бяклі. – Ти що, збираєшся насолоджуватися краєвидом? Ходімо, Асланом тебе прошу!

– Дивіться, дивіться! – заволала зненацька Джил та тицьнула кудись рукою.

Трясогуз із Бяклі перевели погляд – і завмерли. Трішки далі на північ та набагато вище пагорба, де вони стояли, рядком світилися вогники. Цього разу, на відміну від останнього, їм вдалося розгледіти, що то горять світлом вікна: деякі маленькі, мов у затишних спальнях, а деякі великі, які бувають у парадній залі, де в каміні гуде вогонь, а на стіл подають смачний гарячий суп та пахку печеню.

– Харфанг! – вигукнув Бяклі.

– Усе то, звичайно, добре, – знов почав Трясогуз, – але все ж я…

– Годі тобі базікати! – різко урвала його Джил. – Пам’ятаєте, що казала пані? Вони дотемна зачиняють ґрати! Ми обов’язково маємо встигнути. Якщо ґрати замкнуть і нам доведеться ночувати в таку негоду надворі, ми змерзнемо й загинемо!

– До ночі ще далеко… – спробував встромити хоч слівце простоквак, та його знов перервали.

– Ходімо скоріш! – в один голос вигукнули діти і щодуху побігли вперед ковзким плато. Трясогуз поспішив за ними, все ще намагаючись їм щось роз’яснити, але знов вітер стьобав по обличчю, і, навіть якби вони намагалися, все одно його не почули б. А вони й не намагалися. Вони вже уявлялися собі гарячу ванну, теплу постіль та щедру вечерю, а за цим думка про те, що вони не встигнуть до того, як ґрати замкнуть, була просто нестерпною.

Але хоч як діти не поспішали, минуло чимало часу, доки вони перетнули плато та досягли протилежного схилу. Їм довелося спуститися кількома кам’яними карнизами (такими самими, якими вони підіймалися на південному схилі), та ось нарешті пагорб лишився позаду й вони побачили перед собою стіни Харфанга.

Він стояв на високій горі та, попри численні башти та башточки, був скоріш схожим на величезний дім, аніж на палац. Добрі велетні, вочевидь, не чекали на ворожі напади. На стінах діти примітили вікна, розташовані зовсім низько до землі, чого не могло бути у справжніх фортецях. Назовні виходили багато чудних маленьких дверцят, тож із палацу можна було вийти, оминаючи внутрішнє подвір’я. Діти відразу повеселішали. Палац мав вигляд привітного й зовсім не страшного.

Висока круча, на якій він стояв, спочатку здалася дітям нездоланною, та вони вчасно примітили гарне для сходження місце, і дорога вивела їх точнісінько до входу. За день вони так стомилися, що сходження видалося їм нестерпним. Джил зовсім відмовилася йти, і останню сотню кроків Юстасу та Трясогузові довелося тягти її мало не на собі.

Та ось, зрештою, перед ними постала в’їздна брама. Опускні ґрати були підняті, ворота – прочинені.

Якими б змореними вони не були, але постукати у двері до велетнів їм було боязко. Як не дивно, а найхоробрішим, попри його слова, виявився Трясогуз.

– Уперед, сміливіше! – підбадьорив він дітей. – Як би вам не було боязко – не показуйте. Нашою найбільшою помилкою було вже те, що ми взагалі вирушили в цю подорож. Тож, якщо ми вже прийшли сюди, вище носа!

Із цими словами він твердим кроком підійшов до брами, став під аркою, аби його було чутніше, та голосно закричав:

– Агов! Вартові! Відчиняйте! Мандрівники шукають притулку!

Чекаючи на відповідь, він зняв свого гостроверхого капелюха та почистив його від снігу.

– Слухай-но, Джил, – зашепотів Бяклі, – може, він і скиглій, але хлопець хоч куди. Та й не боягуз!

У цю мить двері відчинилися та з’явився вартовий. Сніг заграв червоними відблисками полум’я, що палало в каміні. Джил прикусила губу, аби не cкрикнути: на їхні крики вийшов невеликий велетень. Він був, мабуть, вищий за яблуню, але нижчий за телеграфний стовп, рудий-рудісінький, у дубленій курточці, обвішаній металевими цяцьками, що робило її чимсь на кшталт кольчуги. Із коротеньких штанів стирчали волосаті ноги, взуті у щось схоже на сандалії. Він подивився зверху донизу та гортанно засміявся, розглядаючи Трясогуза.

– Ти ба! І як же зветься ця диковинна тваринка?

Набравшись сміливості, Джил звернулася до велетня:

– Добрий день! – з усієї сили прокричала вона, дивлячись знизу вгору. – Пані-в-Зеленому надсилає повелителю добрих велетнів свої вітання та направляє двох дітей та простоквака на ім’я Трясогуз до свята осені! Якщо, звичайно, це не спричинить вам клопоту, – додала вона.

– А-а! – гримнув вартівник. – Так це інша справа, заходьте, прошу! Зачекайте тут, доки я доповім про вас його величності… – Він зацікавлено подивився на дітей. – Обличчя сині… – задумливо промовив він. – Ніколи б не подумав. Який дивний колір. Та байдуже, і такий згодиться. Одне одному ви, певно, здаєтеся красенями. Як воно говориться: жаба жабі люба.

– Це ми від холоду посиніли, – пояснила Джил. – Зазвичай ми іншого кольору.

– Хех, то заходьте грійтеся. Проходьте, комашечки, – ще раз запросив вартівник.

Мандрівники попростували за ним у помешкання. Величезні двері зачинилися