Читати книгу - "Покора"

від France Info та Europe 1 до Radio Monte-Carlo і RTL – передавали лише нерозбірливе бубоніння перешкод. У Франції щось відбувалося, я був упевнений; і все ж я міг, не зупиняючись, на швидкості 200 км/год мчати дорогами «Шестикутника»[26] – напевно, це було найкращим рішенням, адже в цій країні вже ніщо не працювало як слід, можливо, навіть радари вимкнулися; таким темпом о четвертій я вже мав би бути на прикордонному посту Жонке; якщо ситуація в Іспанії стабільніша і до громадянської війни ще далеко, то гра була того варта. Однак у мене закінчувалось пальне, і цю проблему слід було вирішити якнайшвидше; на наступній зупинці я мусив найперше подумати про це.

Наступною зупинкою став Пеш-Монта. На вказівних щитах не повідомлялося нічого цікавого: жодного ресторану з місцевими стравами – якась янсеністська станція, присвячена винятково пальному; проте я не міг терпіти аж до «Саду Кос-дю-Ло», розташованому в п’ятдесяти кілометрах нижче. Я заспокоївся, вирішивши, що зупинитись і заправитися можу в Пеш-Монта, а зупинитись і отримати насолоду – в Кос-дю-Ло, де накуплю собі фуа-гра, козячого сиру «кабеку», кагору – і смакуватиму цим того ж вечора в номері готелю десь на Коста-Браві; саме таким був мій план – цілком свідомий і здійсненний план.

Паркінг був порожній, тож я одразу збагнув: щось тут не так; я пригальмував і обережно звернув до заправки. Вікно було розтрощено – тисячі скалок вкривали асфальт. Я вийшов з авта, підійшов – усередині вітрину, за якою я побачив напої, було розбито, а стійки з газетами – розкидано. Касирку я знайшов на підлозі в калюжі крові – вона притискала руки до грудей у марній спробі захистити себе. Не було чути ні звуку. Я попрямував до помп із бензином, проте їх було заблоковано. Певно, увімкнути їх можна було лише через касу. Тож я повернувся до крамнички, з огидою переступив через труп, однак не знайшов жодного пристрою, який керував би постачанням пального. Трохи повагавшись, я взяв з полиці сандвіч з тунцем і овочами, безалкогольне пиво та путівник «Мішелен».

З-поміж готелів, які пропонував путівник у цьому регіоні, найближчою була «Станція О-Керсі» в містечку Мартель; достатньо було проїхати з десяток кілометрів по шосе D840. Рушивши у бік виїзду, я помітив два тіла на стоянці для вантажівок. Я вийшов, наблизився – справді, двоє юних арабів, судячи з одягу – з передмістя; обидва були мертві – крові втратили дуже мало, але мертві були напевно; один із них досі стискав пістолет-кулемет. Що тут могло статися? Про всяк випадок я спробував упіймати радіохвилю, проте знову отримав тільки скреготіння перешкод.

До Мартелю я дістався за чверть години без пригод – головна дорога департаменту пролягла крізь радісні лісові місця. Як і раніше, мені не трапилося жодного авта, і я вже починав хвилюватися, але потім подумав: певно, люди зачинилися по маєтках з тих самих причин, які штовхнули мене на втечу з Парижа; я назвав це передчуттям невідворотної катастрофи.

«Станція О-Керсі» являла собою велику триповерхову будівлю з білого вапняку, розташовану на краю містечка. Ґрати відчинилися з легким рипінням, я перетнув вкритий гравієм майданчик, піднявся східцями до стійки рецепції. Там не було жодної живої душі. Ключі від номерів висіли на дошці позаду стійки – не бракувало жодного. Я дзвонив кілька разів, гучніше й гучніше, проте відповіді не було. Тоді я вийшов: позаду будинку побачив терасу, обсаджену трояндовими кущами, з круглими столиками та крученими металевими стільцями – певно, її використовували для сніданків. Я подався каштановою алеєю довжиною у півсотні метрів і натрапив на порослу травою еспланаду над мальовничим місцевим краєвидом – шезлонги і парасольки чекали на гіпотетичних клієнтів. Кілька хвилин я милувався спокійним горбистим пейзажем, а потім повернувся до готелю. Коли піднімався на терасу, з будинку вийшла білявка років під сорок, вдягнута в довгу сіру лляну сукню; волосся її було перев’язане стрічкою; вона аж підскочила, помітивши мене.

– Ресторан не працює, – ніби захищаючись, заявила білявка.

Я відповів, що мені потрібний тільки номер.

– І сніданків ми не подаємо, – уточнила вона, перш ніж зізнатися (явно неохоче), що таки має вільну кімнату.

Білявка відвела мене на другий поверх, відчинила одні з дверей і простягнула якийсь папірець.

– Ворота зачиняються о десятій вечора. Якщо повертатиметесь пізніше, вам знадобиться код, – сказала вона й пішла геть, нічого не додавши.

Відчинивши віконниці, я вирішив, що кімната досить приємна – якби не блякло-пурпурові шпалери зі сценами перегонів. Марно я вмикав телевізор: на жодному з каналів не було сигналу, хіба туманне купчення пікселів. Не працював і Інтернет: було чимало мереж, назви яких починалися на Bbox або SFR (певно, вони належали жителям містечка), проте жодна не була пов’язана зі «Станцією…». У шухляді я знайшов пам’ятку для клієнтів, де розповідалося про тутешні туристичні цікавинки та особливості гастрономії в регіоні Керсі; проте про Інтернет не було жодної згадки. Підключення до мережі явно мало цікавило клієнтів цього закладу.

Розклавши речі, повісивши одяг на вішаки, увімкнувши чайник та електричну зубну щітку, зазирнувши до мобільника, щоби переконатися, що непрочитаних повідомлень не було, я запитав себе – що я тут роблю? Це загальне запитання, яке будь-хто може поставити собі будь-де в будь-яку мить життя; проте – варто визнати – найбільше воно пасує самотньому мандрівникові. Якби поруч була Міріам, причин стирчати в Мартелі, чесно кажучи, я не мав би; проте я поставив собі це запитання не випадково. Пара – це цілий світ, окремий закритий світ, який рухається всередині більшого світу, ніколи його насправді не досягаючи його меж; опинившись на самоті, я відчував біль, тож мені знадобилися сили, щоб, сунувши пам’ятку до кишені, вийти прогулятися містом.

У центрі площі Консулів височіла явно старовинна хлібниця; я не дуже знався на архітектурі, проте навколишні будинки, складені з білосніжного каменю, вочевидь стояли тут уже багато століть – подібне я бачив по телевізору, переважно в програмах Стефана Берна[27], і тут було майже як на екрані, навіть краще; один із будинків був просто величезним – майже палац, зі стрілкуватими аркадами та вежами; підійшовши ближче, я прочитав, що палац Ремонді споруджували між 1280—1350-ми роками і належав він колись віконтам де Тюрен.

Решта містечка була подібна до головної площі, тож я блукав безлюдними мальовничими вуличками, поки не дістався церкви Святого Мавра – масивної, майже позбавленої вікон; церкву явно будували як фортецю, в якій можна було відбити напад невірних – а таких довкола було чимало (про що повідомлялось у спеціальній брошурі).

Шосе D840 перетинало містечко навпіл і прямувало в бік Рокамадуру[28]. Про це місце я чув –