Читати книгу - "Я — легенда"

Хвилиночку; кров належала одному з живих.

Уже за годину він мав зразок мерця. Додав до нього алілсульфід і розглянув крізь мікроскоп. Нічого не сталося.

Ланч не ліз у горло.

Тоді як щодо кілка? На думку йому спадав лише крововилив, але він знав, що річ не в ньому. Ота клята жінка!

Майже весь час по обіді він намагався дійти якогось переконливого висновку. Зрештою, загарчавши, різко відсунув мікроскоп і попрямував до вітальні. Звалився в крісло і сидів у ньому, нетерпляче барабанячи пальцями по бильцю.

«Блискуче, Невілле, — думав він. — Ти неймовірний. Дозволяю тобі сісти за першу парту». Він сидів, покусуючи кісточки пальців. «Треба визнати, — пригнічено подумав він, — я давно вже втратив розум. Я не в змозі втримати думки й два дні поспіль, не почавши тріщати по швах. Я непотрібний, нікчемний, нічого не вартий невдаха».

«Гаразд, — відповів він, знизавши плечима, — на цьому досить. Треба повертатися до проблеми». І він повернувся.

«Деякі речі чітко встановлено, — вичитував він собі. — Існує мікроб, він передається, сонячне світло вбиває його, дієвим є часник. Деякі вампіри сплять у ґрунті, кілок знищує їх. Вони не обертаються на вовків чи кажанів, але деякі тварини підхоплюють мікроба і стають вампірами».

Що ж.

Він зробив список. Одну графу підписав «Бацили», в іншій поставив знак питання.

І розпочав.

Розп’яття. Ні, бацил це ніяк не могло стосуватися. Якщо вже на те пішло, це було щось психологічне.

Ґрунт. Чи могло бути в ньому щось таке, що впливало на мікроба? Ні. Як би це щось потрапило до кровообігу? Крім того, лише деякі з них спали в землі.

Він глитнув, коли вже другий пункт додався до графи зі знаком питання.

Проточна вода. Можливо, її поглинали пори і… Ні, це повна маячня. Вони виходили й у дощ, а цього б не було, якби це їм шкодило. Ще одна помітка у правій графі. Його рука злегка тремтіла, коли він її робив.

Сонячне світло. Він марно намагався перебороти задоволення, занотовуючи перший пункт у жадану графу.

Кілок. Ні. Він поперхнувся. «Помалу», — попередив він себе.

Дзеркало. Та заради Бога, як дзеркало може стосуватися мікроба? Його кваплива карлючка в правій графі була ледь розбірливою. Рука тремтіла вже дужче.

Часник. Він сидів, зціпивши зуби. Він мав додати принаймні ще один пункт до графи «Бацили»; це була справа честі. Він хапався за останній пункт. Часник, часник. Він має діяти на мікроба. Але як?

Він почав писати в правій графі, але не встиг закінчити, як лють, мов лава в жерлі вулкана, завирувала в ньому.

Прокляття!

Він зіжмакав папірець у кулак і пожбурив. Підвівся, непорушний та оскаженілий, роздивляючись на всі боки. Йому хотілося щось поламати, будь-що. «То ти думав, твоя безрозсудна пора скінчилася, так?» — закричав він до себе, кинувшись було перекинути бар.

Та враз схаменувся й відступив. «Ні, ні, тільки не починай знову», — заблагав він. Тремтливими руками скуйовдив своє тонке біляве волосся. Його горло судомно рухалося, він здригнувся, придушуючи в собі потяг до насильства.

Булькотіння віскі, що ллється в склянку, роздратувало його. Він перевернув пляшку, спостерігаючи, як віскі хлюпає, переливаючись через вінця склянки, й розтікається поверхнею бару з червоного дерева.

Відкинувши голову, він одним махом спорожнив повну склянку, відчуваючи, як віскі витікає з рота.

«Я тварина! — тріумфував він. — Я дурна, безмозка тварина, і я збираюся пити!»

Порожню склянку він шпурнув крізь кімнату. Вона відскочила від книжкової шафи й покотилася килимом. «О, то ти в нас не б’єшся, так?» — заскреготав зубами він подумки, кидаючись до склянки і трощачи її ногами на скалки.

Потім він розвернувся і, затинаючись, пішов до бару. Він наповнив іншу склянку й відправив її вміст собі в горлянку. «Хотів би я мати діжку віскі! — подумав він. — Я б приєднував до неї клятий шланг і заливався б віскі донесхочу! Я б купався в ньому!»

Він пожбурив склянку. Надто повільно, надто повільно, чорт забирай! Він пив прямо з горла пляшки, нестямно глитаючи, сповнений ненависті до себе, караючи себе струмками віскі, що обпікали, судомно ковтаючи його.

«Я вдавлю себе! — шаленів він. — Я задушу себе, утоплюсь у віскі! Як Кларенс у мальмсі[38], помру, помру, помру!»

Він швиргонув порожню пляшку крізь кімнату; пролетівши, вона розбилась об стіну з фотошпалерами. Віскі стікало зображеними деревами додолу. Кинувшись через кімнату, він підібрав уламок розбитої пляшки. Полоснув шпалери зазубреним уламком, прорізаючи зображення і здираючи його зі стіни. «Ось! — подумав він, ледве зводячи подих. — Маєш!»

Він пожбурив скло, відчуваючи в пальцях тупий біль. Він порізав собі руку.

«Добре! — безтямно радів він, здавивши рану з обох сторін, поки кров не почала стікати великими краплями на килим. — Стечи кров’ю, дурний, нікчемний покидьку!»

За годину він уже був п’янючий, розпластаний на підлозі з дурнуватою усмішкою на обличчі.

Світ пішов під три чорти. Ні тобі мікробів, ні тобі науки. Світом править надприродне, це тепер надприродний світ. «Вампіри в ефірі». «Добрі поради про те, як зробити свій дім кривавим». «Молодий доктор Джекіл». «Інша дружина Дракули». «Смерть буває прекрасна». «Не будь напівзнищеним». Краплі братів Смітів від нападів труни[39].

Він залишався налиганим два дні, плануючи продовжувати в тому самому дусі, доки не настане кінець світу або не скінчаться світові запаси віскі, як там уже вийде.

Так би воно, певно, й було, якби не сталося диво.

Це трапилося на третій ранок, коли він, затинаючись, вийшов на ґанок подивитися, чи світ ще й досі на місці.

Газоном тинявся пес.

У ту ж мить, як він почув, що відчиняються двері, його сопіння обірвалося, голова перелякано крутнулась і він чимдуж зашкандибав на своїх кістлявих лапах.

Якусь мить Роберт Невілл був настільки приголомшений, що не міг поворухнутися. Він стояв вражений, позираючи на пса, який шкутильгав вулицею, втягнувши мотузку свого хвоста між ноги.

Він був живим! У світлі дня! Роберт кинувся вперед, мляво скрикнувши, і мало не зарився носом у землю. Його ноги підкосились, а руки безладно хапали повітря. Утримавши рівновагу, він зіп’явся та побіг услід за псом.

«Агов! — закричав він, порушуючи хрипким голосом тишу на Сімарон-стрит. — Повернись!»

Його черевики затупотіли тротуаром, узбіччям, відгомін кроків віддавався у голові глухим болем. Серце шалено калатало.

«Агов! — знову закричав він. — Іди до мене, малий».

На іншому боці вулиці пес непевно пробирався тротуаром, підібгавши